— Пан Робертс, — дипломатичний представник! — стримано, але з певним злорадством сказав перекладач посольства, який був присутній при розмові. — Ображаючи його, ви ображаєте…
— Бандит він, а не дипломат! — не бентежачись перебив головний лікар. — І будьте ласкаві негайно вивести його звідси! Все! Більше я з нами не розмовляю! Я занятий!
Робертс не прощаючись попрямував до дверей.
Полковник Смирнов знав, що слідство у справі Горелла буде тривалим і важким. Але дійсність перевершила всі його сподівання.
Розбещений мозок Горелла не міг допустити думки, що є злочини, які народ не може простити.
Горелл вирішив зіграти на своїй останній карті. Він вирішив заслужити прощення потоком признань, у яких і правда і брехня були однаково страхітливі.
Кожний факт доводилось багато разів перевіряти, перш ніж визнати його. Іноді Горелл протягом кількох днів підряд брехав, зводячи на багатьох людей смердючий наклеп. Потім починав ридати і признаватись у брехні. Іноді той самий факт він висвітлював по-різному, залежно від ступеня свого відчаю, і Смирнову доводилось піднімати купи матеріалів, щоб докопатись до суті справи.
Відсилаючи Горелла, полковник виходив на вулицю і довго блукав у натовпі, поки не зникав присмак жовчі в роті. Світ знову ставав веселим і доброзичливим, але це тривало недовго: Смирнову доводилось повертатись у відділ і знову вислуховувати страшні повідомлення Горелла.
Смирнов майже не спав і не їв. Він приїжджав додому на кілька годин і за столом відмовчувався, ніби здалеку слухаючи розмови дружини і синів, йому здавалось, що він приносить собі додому частину того смердючого бруду, в якому йому доводилось возитись щодня.
Але з кожним днем розплутувався клубок питань, які до цього часу здавались безнадійно заплутаними. Іноді Смирнову здавалось, що він розміновує — тільки не поле, не дороги і селища, а відносини між народами, готуючи грунт для доброго, щасливого посіву миру і дружби.
Кілька разів у ці важкі дні полковникові дзвонила Кіра Прейс і просила дозволити побачення з матір'ю.
— Повідомте їй, що завтра ми дамо побачення! — сказав, нарешті, полковник Смирнов Берестову. — Нехай приходить на одинадцяту ранку.
— Здрастуйте, Кіро! — привітно сказав полковник, коли вона увійшла, схудла, у темному платті, яке стало надто широким для неї, і мовчки, кивнувши на привітання, сіла у крісло біля стола. — Зараз ви зустрінетесь з Аделіною Савеліївною. Дати вам папіросу? Адже ви при мені не соромитесь курити.
— Ні, спасибі! — суворо сказала Кіра, витримуючи погляд полковника. — Я нічого від вас не хочу.
— Як вам завгодно! — знизав плечима полковник, і поки не ввійшла Аделіна Савеліївна, обоє вони мовчали і думали про своє.
Увійшовши, Аделіна Савеліївна криво усміхнулась дочці, з цікавістю подивилась на полковника і мовчки сіла в крісло поруч з Кірою.
— За правилами я повинен бути присутнім на побаченні, — сказав Смирнов. — Але я хочу, Кіро, щоб у розмові з Аделіною Савеліївною ви почували себе зовсім вільною і спокійною. Ви будете говорити наодинці.
— Я не просила вас про це! — не повертаючи голови, сказала Кіра. — Я не хочу ніяких послуг.
Полковник вийшов.
Він повернувся через півгодини.
Червона, збуджена Аделіна Савеліївна прикурювала свіжу сигарету від ще не згаслого недокурка. Кіра, скрутившись у клубочок в кріслі, трималась пальцями за скроні і безпомічно дивилась на двері.
— Це не вона! — сказала Кіра полковникові. — Не мати!
Полковник мовчав.
— Ні, звичайно, я говорю дурницю! — продовжувала Кіра. — Ця жінка — моя мати. Ні, я все розумію, вона божевільна. Не в тюрмі її слід тримати, а в лікарні!
— Ідіотка! — чітко вимовила Аделіна Савеліївна. — Ознакою божевілля вона вважає мою байдужість до неї. Що ж, я її не люблю, взагалі не люблю дітей. Кіру я не чекала, вона зіпсувала мені найкращі роки життя. Ну буває ж, що людина, скажімо, не любить гречаної каші? А я не люблю дітей. Що тут незрозумілого?
— Бог з нею! — втомлено сказала Кіра. — Любить не любить. Я повинна була це зрозуміти раніше. Моя вина. Але все інше? Ти, мамо, дуже зла! Ти наговорила мені всі ці речі, щоб злякати, щоб завдати болю. Або ти божевільна…
— Ну, мені все це набридло, — нетерпеливо кинула Аделіна Савеліївна. — З мене досить родинного побачення!
Вона встала, але, вловивши щось в очах полковника, сіла і вичікуюче подивилась на нього.
— Тому що інакше бути не може! — продовжувала з тривогою Кіра. — Не могла ж ти серйозно признаватись мені, дочці, в тому, що всі ці роки шпигувала і зраджувала?
— А навіщо запиратись у тому, що й без мене вже викрито? — діловито кинула Аделіна Савеліївна і знову розкурила сигарету.
— Ні, почекай! — Кіра розгублено озирнулась на Смирнова і знову повернулась поглядом до матері. — Скажи, що ти думала, повідомляючи мені ту адресу? На що ти розраховувала зараз, коли попросила мене зробити підлість? Ти не чекала моєї появи на світ. Ти мене ніколи не любила. Все життя ти займалась своїми підленькими дільцями і більше нічим не цікавилась! Але в мене є родина, вона виростила мене, дала мені здоров'я, освіту… Нехай мати моя виявилась виродком, але дитинство було! Я, як усі діти, учила вірші, гралась, їздила в піонерські табори, мріяла, переходила з класу в клас і, головне, була щиро переконана, що я щаслива! І тепер у тебе вистачило підлоти вимагати, щоб я зрадила свою рідну сім'ю! Ти цього чекала? Так, значить, ти — страховище!
— Я прошу закінчити побачення! — твердо сказала Аделіна Савеліївна.
— Зараз вас виведуть, — відповів полковник Смирнов, підвівся, налив води у склянку і подав Кірі. Вона взяла склянку обома руками і все-таки розхлюпала воду на коліна.
— Не можу! — сказала вона через секунду, ставлячи склянку на стіл. — Ковтати не можу. Щось сталося з горлом.
— Це пройде! — сказав Смирнов і вийняв з папки, яка лежала перед ним на столі, великий пергаментний конверт. — Громадянко Прейс, — звернувся він до Аделіни Савеліївни, — на попередньому слідстві ви показали, що займались шпигунством під тиском якогось Мещерського.
— Він не якийсь. Він російський дворянин, Кирило Володимирович Мещерський, — з викликом відповіла Прейс. — І я виконувала його просьбу не під тиском, я була щаслива служити любимій людині.
— Хочете знати правду? — різко спитав Смирнов, розкриваючи конверт.
Ні, Аделіна Савеліївна не хотіла знати правди. І в той час коли Смирнов читав їй відомості про те, що Мещерський — Блюм, Кирило — Альберт, бельгієць за походженням, був спочатку німецьким, а пізніше англійським шпигуном і в Росію прибув з дорученням добути відомості про молоду економіку Радянської республіки, — Аделіна Савеліївна критично посміхнулась і повторювала:
— Ну й що ж, нехай! Яка мені різниця, як його звуть? Нехай шпигун! Я допомагала йому і горджусь цим!
— Та перестаньте ви слухати саму себе! — перебив її полковник, і щось у його голосі насторожило Аделіну Савеліївну. — Я розумію, що моральні якості вашого героя вас не цікавлять. Ви примиритесь з усяким брудом. Але я думаю, що вам час, нарешті, дізнатись про те, що він помер наприкінці двадцять восьмого року. Вбитий у Стокгольмі при невідомих обставинах у барі готелю. Подивіться на фотографію — це він? Тепер погляньте на його карточку з нашого архіву. Запис про смерть зроблено на початку двадцять дев'ятого року, можете переконатись у цьому самі з вигляду чорнила і жовтизни паперу… Та й потім подумайте, навіщо мені вас обдурювати. Що я цим виграю?
Аделіна Прейс була підлою, але не дурною жінкою.
— Так… — сказала вона в ті короткі секунди, коли звістка про смерть Мещерського ще тільки стукала в її свідомість. — Ви нічого цим не виграєте. Я розумію, я бачу, що ви говорите правду. Так… Дозвольте мені, піти. Виходить, всі ці роки… Всі ці листи…Вона встала. Багато разів у своєму житті вона симулювала непритомність. Але тепер, зробивши крок до дверей, Аделіна Прейс вперше в житті по-справжньому знепритомніла.