— Це ж хто? — здивовано спитав Пономарьов, оглядаючись на те місце, де тільки що стояла людина, а тепер повільно розпрямлялись вузькі прозорі травинки. — І куди він подівся?
— Ну, тепер ми його так просто не знайдемо! — посміхнувся Смирнов. — Тепер він врахує! А це, Олександре Петровичу, один з тих людей, життя яких зараз полягає тільки в одному прагненні — зберегти від ворога тебе і твою лабораторію… Не турбуйся, де треба — самі бережемо.
Смирнов допитував Горелла.
— Значить, уже тоді, в сорок третьому році, в Сосновську ви виконували наказ вашої розвідки, намагаючись знайти, і знищити професора Гордіна з його групою?
— Так, я вже пояснював вам… — злобливо погоджувався Горелл. — В той час три країни серйозно займались розв'язанням проблеми атомної енергії: Америка, Німеччина і Росія. На сорок третій рік всі показились на цьому пункті, і почались скачки з перешкодами. Ставка була надто великою — перемога у війні! Тому наше розвідувальне бюро покинуло всі справи і займалось тільки цим питанням. Велика група атомних розвідників працювала в Німеччині. Мене послали в Росію. Моє становище ускладнилось тим, що я працював на території Росії, захопленій німцями…
— Ускладнилось? Нагадую, ви вчора вирішили говорити тільки правду. Ми з вами погодились, що брехня безглузда!
— Ну, звичайно, гестапо допомагало мені! — вихопилось у Горелла. — Авжеж. Яка рація приховувати?
— За що ж гестапо було таким великодушним до вас?
— Цього я не знаю. Домовлялось начальство, я тільки працював. Ну, звичайно, не даром. Я не знаю, чим ми платили урядові Гітлера — людьми чи…
— Чи чим?
— Ну ви ж доросла людина! У німецькій промисловості були наші капітали… І навпаки! Я не знаю, як вони там торгувались, мені цієї сторони справи не відкривали.
— Подумайте, пригадайте! До цієї сторони справи нам ще доведеться повернутись. Що вам вдалося відкрити в Росії?..
— Мало. Гордін із своєю групою пішов у партизани. Я робив спроби захопити його за допомогою німців, але це не вдалось. Лабораторію вони висадили в повітря, відступаючи.
— Про це ви розповідали докладно і відносно правдиво. Отже, ви стверджуєте, що в сорок п'ятому році в Мюнстенберзі шукали архів доктора Фігнера?
— Так… Його син льотчик Густав Фігнер розповів, що старий, спускаючись у сховище, носив з собою в чемодані всі матеріали по темі. Там його завалило під час бомбування. Я вже почав розкопки під виглядом далекого родича, який нібито хотів достойно поховати останки ученого і його дружини. І якраз в цей час мене впізнала одна росіянка…
— Марія Миколаївна Дорохова, яку ви скалічили.
— Хіба? Я повинен був її вбити. А що б ви зробили на моєму місці?
— Не будемо відхилятись від справи, — сказав Смирнов, перемагаючи напад нудоти. — Процес і страта, організовані нашими союзниками, були, звичайно, інсценовані?
— Ні, повісити-то вони когось замість мене повісили, — пояснив Горелл. — Я подробицями не цікавився. Цю справу організував мій ангел-охоронець майор Даунс.
— Що було потім? Ви все ще багато дечого приховуєте і видумуєте! Обміну не буде. Перестаньте тішитись ілюзіями!
Та ні. Ілюзій у мене нема, — сухо схлипнув Горелл. — Які там ілюзії. Я все сказав, що було потім.
Розкажіть те, що ви приховали про диверсію в Інституті врожайності в 1946 році…
— Я все сказав! — з тривогою заперечив Горелл.
— Далеко не все! — зупинив його Смирнов. — Наприклад, мені не ясний один пункт. Як ви пробрались у сховище зразків зерна?
— Я вже пояснював, — сказав Горелл, з усіх сил намагаючись стримати озноб. — Я пояснював. Мені вдалося домовитись з охоронницею зразків Акімовою. Вона давно хотіла поїхати за кордон до родичів. Я дав їй велику суму у нашій валюті і допоміг перебратись через кордон. По-моєму, якщо пам'ять мені не зраджує, вона з Польщі виїхала в Мексіку, до сестри… Природно, — продовжував пояснювати Горелл, справившись нарешті з хвилюванням, — вона виконала мою вимогу. Вона ввела мене у сховище і показала найцінніші зразки. — В інститут ви приходили з відношенням від станції юннатів? Чому ви вибрали дитячу установу?
— Ну, це природно! — з роздратуванням відповів Горелл. — У вас дуже дбають про дітей. І до людей, які приходять від дитячих установ, більше уваги і довір'я.
— Тому ви й зустрілись з Робертсом у дитячій лікарні! Значить, Акімова в Мексіці?
— Не знаю, може в Парижі. Це її справа. Дозвольте зробити заяву. Я втомився.
— Я вас довго не затримаю. — Смирнов присунув до себе пухлу справу з багатьма паперовими смужками, закладеними. між сторінками. — Значить, Акімова або в Мексіці, або в Парижі. Так, це схоже на правду, — сказав він, розкриваючи одну з закладок. — У її кімнаті було знайдено записку, написану олівцем і не закінчену. Очевидно, чорновик листа, написаного і відправленого пізніше. У цій записці, адресованій чоловікові, з яким вона незадовго перед тим розійшлась, Акімова пише таке:
«Льоню, скоро мене тут не буде. В останні дні, що зв'язують мене з Росією, всі хороші і теплі думки з тобою. Я все простила, я виїжджаю без лихих почуттів. Будь щасливий і іноді…»
На цьому записка переривається… Чому вас так цікавив сорт пшениці «Перемога буде за нами»?
— Дивне питання, — посміхнувся Горелл. — Це чудовий сорт, який не боїться засухи.
— І ви знищили весь запас інституту! Запас, підготовлений до розсилання по колгоспах засушливих районів!
— Так мені було наказано! — злобно огризнувся Горелл. — Сорок шостий рік був засушливим. Коли б засуха повторилась у сорок сьомому, Росія опинилась би у скрутному становищі… Мене зобов'язали в першу чергу вивести з ладу сорти, які не бояться засухи. Я це зробив. Потім підпалив архів і бібліотеку. Приміщення незручне — окремі будиночки, розрізнені, розташовані далеко один від одного. Я до цього часу не розумію, як мені вдалось виконати операцію. І вибиратись було важко!
— А що ви зробили з тілом Акімової?
Горелл опустив голову на руки і мовчав.
— От бачите, ви вже взагалі нездатні говорити правду! — сказав Смирнов. — Я попереджав, що спроба скористатись щирим признанням як обставиною, що пом'якшує присуд, для вас нездійсненна!
— Ні, я можу, я можу, я обіцяю! — викрикнув Горелл. — Я вже відповідаю на всі ваші запитання. Як ви дізнались, що я вбив Акімову?
— Просто, — відповів Смирнов. — Я не повірив, що вона здатна зрадити. Зоя Акімова сирота, вона виросла в дитячому будинку. Батьківщина допомогла їй вирости. Дівчина-безпритульниця стала науковим працівником. А втім, до вашої свідомості все це не може дійти. Ви вбили Акімову і викрали ключі від сховища!
— Ні. Я, звичайно, спочатку викрав ключі, а потім уже… — апатично сказав Горелл. — При ній могло не бути ключів… Потім я затримався в інституті після роботи. Там майже не було охорони. У всякому разі, такої, яка могла б перешкодити мені. Важко було тільки переходити від будинку до будинку непоміченим. І надто швидко помітили пожежу в бібліотеці. Я не встиг утекти, мені довелось разом з усіма до світанку гасити пожежу і розбирати уламки стін в архіві.
— Де було тіло Акімової?
— У мене в машині. Я це зробив у машині. Я запропонував підвезти її додому з інституту.
— А навіщо вам треба було її вбивати?
— У неї були недобрі очі, коли вона дивилась на мене. Я не сумнівався в тому, що, як тільки виявиться диверсія, вона назве мене як… автора, — все так же апатично продовжував Горелл. — Вона була трудною і неприємною людиною. Тільки мої ідеальні документи допомогли налагодити хоч який-небудь контакт…
— Як було підкинуто «листа до чоловіка»? І яким чином ви дізнались про особисту трагедію Акімової?
— Машиністка інституту виявилась привітнішою… А листа я підкинув сам. Я спробував увечері зайти до Акімової.
— Як вона вас прийняла?
— Погано. Я попросив води, вона вийшла в кухню, в цей час я кинув за ліжко листа. Вона дала мені води, як негрові, на порозі кімнати.