Приблизно в той же час, коли шифроване повідомлення Миші Соловйова прийшло по телеграфу з Одеси в Москву, в передмісті Берліна йшов дощ.
Два чоловіки поспішно прямували з саду на терасу маленького кам'яного особняка. За будинком жінки з веселими криками квапливо знімали з вірьовок білизну. Дощ ішов прямий, крупний, з мутним скляним полиском.
На терасі були сутінки, пахло резедою.
— Сідайте, будь ласка, пане майор! Продовжимо нашу розмову тут… — запропонував господар і висунув назустріч крісло, плетене з білої і червоної соломи,
Жінки вбігли в будинок. Краплі дощу з свистом ударялись об листя винограду, що оповивав терасу. Господар дому ходив по терасі, перекочуючи в пальцях довгу чорну сигару. Він мав дивний вигляд: він був худий, але в той же час, глянувши на нього, не можна було не відчути, що кожен м'яз його тіла натренований і сповнений сили. Невисокий, у старомодному довгому широкому сюртуку, по-юнацькому коротко обстрижений, він рухався поривчасто. Вік його не можна було визначити, хоч саме цим займався зараз гість, радянський майор органів державної безпеки. Майор давно і багато знав про Гейнце Штарке, але зустрівся з ним уперше.
З березня 1943 року в одному з міст Радянського Союзу о чотирнадцятій годині Штарке підійшов до першої зустрічної людини, яка виявилась начальником складального цеху, і сказав чудовою російською мовою:
— Гітлер — психопат і зрадник. Решта наших «діячів» — нікчеми і зрадники. Німеччина гине, панове, треба щось робити, поки не пізно. Будь ласка, негайно передайте мене в руки ваших властей, я постараюсь хоча б чим-небудь допомогти моїм нещасним співвітчизникам. Я професіональний розвідник з великим стажем.
Це відбувалося в далекому тиловому місті, і начальникові цеху Штарке здався божевільним. Він пройшов мимо, але через декілька хвилин повернувся і для очистки совісті на всякий випадок одвів Штарке до найближчого міліціонера. У відділенні Штарке розклав перед начальником набір документів і сказав:
— Усі вони «липові», як у вас кажуть. Справжнє моє ім'я, на яке, до речі сказати, у мене ніколи не було документів, — Гейнце Штарке. Чому я піднімаю руки? Бачите, пане начальник міліції, у вашій країні я переконався в одному: людина може існувати без воєн. Досвід співдружності націй у вашій державній системі це довів. Більш того, при вашій державній системі війна невигідна ні людині, ні державі. Отже, в. світі відбувається жахливе, злочинне безглуздя. Я не можу більше в ньому брати участь. Все. Будь ласка, негайно повідомте про мене в Москву, я ще пригоджуся. Я ас — розвідник міжнародного класу!
Дальші події трохи охолодили енергію Штарке. В Москві йому пояснили, що він не «герой», а злочинець, який заявив про свої злочини. Штарке подав заяву з проханням дозволити йому спокутувати свої злочини на фронті боротьби проти фашизму. Суд прийняв до уваги заяву Штарке, і справді, два роки, які лишилися до перемоги, Штарке чесно боровся на тих дільницях фронту, на які його направляли німецькі організації опору фашизмові.
Незабаром після закінчення війни тяжке сердечне захворювання примусило Штарке піти на спочинок.
Нещодавно Штарке минуло сімдесят два роки, але майор вагався у фантастичних межах між тридцятьма п'ятьма і шістдесятьма. Обличчя без зморщок. Палкі, молоді очі, попелястосіре волосся без сивини й без блиску, легкі рухи, чистий звучний голос. Сорок шість? — Ви називаєте це збереженням принципів міжнародної солідарності? — сердито говорив Штарке, розмахуючи сигарою. — Я кваліфікую ваш вчинок як легковажність, недопустиму в справі захисту миру. Навіщо треба було віддавати його союзникам? Треба було самим судити негідника!
— Принцип міжнародної солідарності, пане Штарке, заснований на точних виконаннях юридичних зобов'язань! — терпляче відповідав майор, з інтересом стежачи за енергійними рухами Штарке. — Я з вами цілком відвертий, пане Штарке, — продовжував він. — Я не знаю, чим викликаний інтерес керівництва до фігури Жаби-Горелла, під останнім прізвищем він фігурує в берлінських даних. Я тільки що одержав термінову вказівку зв'язатися з вами і з'ясувати, чи не знайомі вам ці імена. Тепер про нашу «легковажність». Я не виправдовуюсь, це зайве, я пояснюю. Як ви вже знаєте, Горелл напав у Мюнстенберзі на російську дівчину Машу Дорохову. Судячи по наших даних, у той час, коли він був затриманий радянським патрулем, його впізнав представник розвідки союзників; з документів же видно, що на другий день Гореллу, який перебував під вартою в радянській комендатурі, були пред'явлені найтяжчі обвинувачення у фізичному знищенні цілої групи полонених американських льотчиків. Крім того, союзники подали документальні дані про те, що Жаба не росіянин, як заявляє Дорохова, а француз за походженням, народився в Берліні, має ім'я Стефена Горелла. Відомо, що в 1932 році він змінив підданство.
— А, боже мій! — обличчя Штарке почорніло від приливу крові. — Невже ви вірите всім цим дурницям?
— Бачите, пане Штарке, які б сумніви не виникали у нас, ми завжди зважаємо на факти. Союзники подали юридичну документацію, представили живих свідків. Перевірка показала, що на нашій території Стефен Горелл як розвідник невідомий. А союзники пред'явили офіціальне обвинувачення. У нас не було підстав перешкоджати здійсненню правосуддя. Ми офіціально передали Горелла суду союзників. Вони судили його і стратили 11 жовтня 1945 року. У пресі були розміщені детальні звіти про процес і страту.
— А! «Звіти»!
— Пан Штарке, ми маємо право сумніватися, але ми зобов'язані шанувати законні дії будь-якої країни, — з легким відтінком роздратування повторив майор. — Зараз потрібно уточнити одне: чи знаєте ви Стефена Горелла?
— Біда в тому, — вигукнув Штарке, — що в період з 1936 по 1943 рік я не займався організацією, мене мотало по всьому світу. І я слабо знаю нових людей. Горелл? Ім'я для мене мертве.
На терасу вийшла стара з підносом в руках, в старомодному ліловому капоті. Вона поставила піднос на низький плетений стіл і почала розставляти перед майором срібні вази з льодом і печивом, глек з фруктовим соком, пляшку рейнвейну і келихи.
— Познайомтеся! — буркнув Штарке, сідаючи верхи на перила тераси. — Моя дружина, фрау Этель Гейнце Штарке. Ну, що ти на мене втупилася, Этель? Я не хвилююся. Я просто голосно говорю. Йди, у нас справи.
Майор встав і вклонився, але Этель Штарке, ледве відповівши на його уклін, благально подивилася на чоловіка і мовчки пішла до дверей.
«Так, — подумав майор. — Йому не менше сімдесяти, тому що їй більше»!
— Досі не вірить, що я удома! — пирхнув Штарке, роздивляючись попіл на кінчику сигари. — Так, що ж поробиш. Я не набрид їй за п'ятдесят один рік шлюбу. Нещодавно ми підрахували, в цілому ми були разом п'ять років і три місяці. Ви одружені?
— Так! — неохоче вимовив майор, дивлячись на двері. — Значить, Горелл вам не відомий? Шкода. Ваше здоров'я, пан Штарке.
Вони сиділи близько півтори годин, розмовляючи про достоїнства старої китайської бронзи, в якій Штарке знав толк. Він притягнув на терасу каталоги, фотографії, декілька екземплярів дійсно дивної скульптури. Поверхня бронзи була смуглява і тепла на око, як тіло, і фарби емалі, налічуючі два тисячоліття, не втратили свіжість.
— Я можу подекуди спробувати реакцію на це ім'я! — недбало сказав Штарке, простягаючи майорові статуетку ченця, що сидить на черепасі і перегортає товсту книгу. — Так. Це можливо. Сьогодні ж. Зверніть увагу на деталі панцира черепахи. А в книзі триста сторінок. Усі покриті ієрогліфами і малюнками. Її можна читати, і я іноді цим займаюся.
— Дійсно, бронзові листи не товщі цигаркового паперу, — сказав майор, розглядаючи в лупу листи книги на колінах ченця, — незвичайний екземпляр! Я, пан Штарке, не уповноважений давати вам доручення! — чітко сказав майор, дбайливо опускаючи статуетку на стіл. — В наших стосунках має бути абсолютна ясність. Крім того, як ви знаєте, ми усе робимо для себе самі. Словом, дякую за гостинність! Поспішаю повідомити вашу відповідь керівництву, тому вимушений перервати нашу цікаву бесіду.