Однак Фінджі напевно робив спроби, напевно намагався… (Харлан навіть подумки не зміг закінчити фрази). Фінджі й сам, особисто, мав змогу довести існування такого забобону. Щодня зустрічаючись із Нойс, він не міг утриматися від спокуси, не міг не зробити спроби. Отже, вона йому відмовила.
Тоді йому довелося використати Харлана, і Харлан домігся успіху. Ось через що в Фінджі заграли ревнощі. Щоб помститися, він намагався переконати Харлана, нібито Нойс мала суто практичні наміри й ніколи не буде його.
Хоч би там як, але Нойс відмовила Фінджі, незважаючи на свою мрію жити вічно, й прийшла до Харлана. В неї був великий вибір, але вона обрала Харлана. Отож нею керував не тільки холодний розрахунок. Якусь роль тут зіграло почуття.
З кожною секундою в Харлановій голові народжувалися дедалі сміливіші думки, виникали дедалі відчайдушніші наміри.
Вона повинна належати йому. І вже тепер! До Зміни Реальності! Як, хай йому грець, сказав Фінджі, ніби збиткуючись над ним: мить не можна продовжити навіть у Вічності.
— А коли все-таки можна?
Харлан уже достеменно знав, що він має робити. Ущипливі насмішки Фінджі довели Харлана до такого стану, що він ладен був піти на будь-який злочин, а пущена Обчислювачем шпилька на прощання підказала Харлану характер його майбутнього злочину.
Після цього він уже не гаяв часу. В радісному збудженні він мерщій вибіг із кімнати, аби здійснити свій перший злочин проти Вічності.
Розділ 8
ЗЛОЧИН
Ніхто не поцікавився, куди він поспішає. Ніхто не зупинив його. Все-таки в соціальній ізоляції Техніків були свої переваги. Він підійшов до виходу в Час і настроїв прилади управління на відповідні координати. Харлан побоювався, що колись потрібно буде на законних підставах скористатися цим самим виходом і хтось зацікавиться, чому він зайнятий. Харлан трохи повагався і опечатав двері особистою печаткою. Це відвертатиме увагу. Неопечатаний вихід став би темою пересудів на цілий тиждень.
Звичайно, міг би щось запідозрити і сам Фінджі, якби наштовхнувся на двері. Доводилося ризикувати.
Нойс стояла на тому самому місці, де Харлан її залишив. Відколи він покинув 482-е й вернувся у Вічність, минуло кілька нестерпних годин (за біологічним часом), але для Нойс він з’явився через кілька секунд після свого зникнення. Жоден волосок не встиг поворухнутися на її голові.
— Ти щось забув, Ендрю? — злякано запитала вона.
Харлан жадібно дивився на жінку, але й з місця не зрушив, щоб хоч доторкнутися до неї.
Він пам’ятав слова Фінджі. Й не ризикував наразитися на холодну байдужість.
— Нойс, ти повинна зробити те, що я тобі скажу, — промовив він хрипким голосом.
— Все-таки щось сталося? Адже й хвилини не минуло, як ти вийшов.
— Не хвилюйся, — відповів Харлан.
Він ледь поборов у собі бажання взяти її за руку й заспокоїти. Адже його слова тільки стривожили її. Немов злий демон підбивав його на необачні вчинки. Навіщо він вернувся сюди першої ж хвилини, як тільки випала нагода? Він лише розтривожив дівчину своєю несподіваною появою.
Та в глибині душі він добре знав, для чого був потрібен такий поспіх. Він мав ще два дні, передбачених просторово-часовою інструкцією. Що менше часу він використає із свого запасу, що раніше вернеться, то менше буде шансів викрити його. З другого боку, такий поспіх був пов’язаний з ризиком. Він міг легко припуститися помилки в розрахунках й увійти в Час раніше тієї миті, коли покинув його. Що тоді? Перше правило, яке він вивчив ще коли працював Спостерігачем, застерігало: той, хто вдруге потрапляє в той самий відтинок Часу в тій самій Реальності, ризикує зустріти самого себе.
Чомусь цього слід було уникати. Чому? Харлан не знав. Він тільки знав, що в нього немає аніякісінького бажання зустрічати самого себе. Йому не хотілося дивитися в очі тому другому Харланові, який прибув сюди раніше (чи пізніше). Ба, це було б парадоксом, а Твісел завжди любив повторювати: «В Часі немає нічого парадоксального, але тільки тому, що сам Час всіляко уникає парадоксів».
Увесь час, поки ці плутані думки снували Харланові в голові, Нойс не зводила з нього своїх великих осяйних очей. Тоді підійшла до нього, приклала свої прохолодні долоні до його розпашілих щік і тихо спитала:
— В тебе неприємності? Її погляд здавався Харланові сповненим ніжності й кохання. Невже так воно і є? Адже вона домоглася свого. Що їй іще потрібно? Він узяв її за руки й хрипко сказав:
— Ти підеш зі мною? Тільки зараз. І не питай мене ні про що.
— Так треба? — запитала вона.
— Треба, Нойс. Це дуже важливо.
— Ходімо, — промовила вона так просто й буденно, немов їй щодня доводилося виконувати подібні прохання.
Повагавшись якусь мить, Нойс увійшла в капсулу.
— Ми рушимо за плином Часу, Нойс, — сказав Харлан.
— Це означає — в майбутнє, так?
В капсулі вже чулося тихе дзижчання ввімкнених приладів; як тільки Нойс сіла, Харлан непомітно натиснув ліктем на пусковий важіль.
Незрівнянне відчуття «руху» крізь Час не викликало в Нойс «морської хвороби», як того боявся Харлан. Вона сиділа притихла, спокійна й така вродлива, що в Харлана аж серце завмирало, коли він дивився на неї, і йому було начхати на те, що, привівши Часів’янку до Вічності без спеціального на те дозволу, він скоїв тяжкий злочин.
— Ендрю, цей прилад відлічує роки? — запитала вона.
— Ні, Сторіччя.
— Ти хочеш сказати, що ми перестрибнули в майбутнє через тисячі років? Уже?
— Атож.
— А я цього не відчула.
— Я знаю.
Вона роззирнулася довкола.
— А як ми рухаємося?
— Не знаю, Нойс.
— Не знаєш?
— У Вічності є багато важких для розуміння речей. Харлан підштовхнув ліктем важіль, прискоривши «рух» капсули.
Цифри на часометрі змінювалися дедалі швидше й швидше, аж поки злились у суцільну пляму. Посилене витрачання енергії могли помітити на енергопідстанції, однак Харлан сумнівався, щоб там це викликало підозру. Ніхто не чекав його біля входу у Вічність, коли він повернувся разом із Нойс, і це вже було дев’ять десятих успіху. Тепер залишалось тільки заховати її у надійному місці.
Харлан знову глянув на Нойс.
— Вічні не все знають, — промовив він, вертаючись до перерваної розмови.
— А я не Вічна, — тихо сказала Нойс. — Я так мало знаю.
В Харлана закалатало серце. Досі не вважає себе Вічною? Таж Фінджі казав…
«Облиш усе це, — подумки просив він себе. — Облиш, не копирсайся. Вона пішла за тобою. Вона всміхається тобі. Чого ти ще хочеш?» І все-таки він запитав:
— Ти віриш у безсмертя Вічних?
— Адже вони самі називають себе Вічними, й усі кажуть, що вони безсмертні. — Вона весело всміхнулася йому. — Однак це не так. Правда ж?
— Отже, ти не віриш?
— Після того як я попрацювала у Вічності — не вірю. Безсмертні так не розмовляли б, і ще там були старі люди.
— Але ж тієї ночі ти казала, що я ніколи не помру. Ще всміхаючись, вона підсунулася ближче до нього.
— А я подумала: хтозна!
— А як ставляться Часів’яни до того, щоб стати Вічним? — В Харлановому голосі пролунали напружені нотки.
Усмішка її миттю згасла. Чи то здалось йому, чи й справді вона почервоніла?
— Навіщо ти про це питаєш?
— Просто цікаво.
— То все дурниці, — відповіла вона. — Не хочу й говорити про це.
Нойс опустила голову й заходилася розглядати свої тендітні пальці з доглянутими нігтями, що тьмяно поблискували в матовому світлі капсули. В м’якому ультрафіолетовому промінні, що невидимо сіялося зі стін, вони раз по раз міняли свій колір залежно від того, під яким кутом Нойс повертала долоні. Нігті відсвічували різними барвами — від жовто-зеленої до яскраво-червоної і, здавалось, кожна з них відбиває настрій Нойс. Блакитний колір — покору, жовтогарячий — сміх, фіолетовий — сум, шарлатовий — пристрасть.