Харлан одвернувся від вікна. Сягнувши рукою в кишеню, він дістав випромінювач. Рука його легенько тремтіла.
«Самсон руйнує храм», — знову зблиснула думка.
Відтак у якомусь куточку його мозку з’явилася друга: «Хто з Вічних коли-небудь що чув про Самсона? Хто з них знає, як він помер?»
До пуску залишалося всього двадцять п’ять хвилин. Харлан не знав, скільки часу триватиме задумана ним операція. Не був він певний, чи взагалі вдасться ця затія.
Але хіба в нього є вибір? Відгвинчуючи вологими пальцями наконечник випромінювача, він мало не випустив його з рук.
Він працював швидко, весь поринувши в роботу. Його зовсім не бентежило, що й сам він може перейти в небуття.
О мінус першій хвилині Харлан уже стояв за пультом.
«Може, це остання хвилина життя», — якось спокійно подумав він.
Харлан нічого не помічав довкола себе, крім зворотного руху червоної стрілки, яка невпинно відлічувала секунди.
Мінус тридцять секунд.
«Боляче не буде. Адже це не смерть», — промайнула думка.
Він намагався думати тільки про Нойс.
Мінус п’ятнадцять секунд.
Нойс!
Ліва рука потяглася до кнопки. Не треба поспішати!
Мінус дванадцять секунд.
Контакт!
Запрацювала автоматика. Старт відбудеться нульової миті. Харланові залишилося зробити лише один рух.
Рух Самсона, що руйнує храм.
Права рука почала підійматися. Він намагався не дивитися на неї.
Мінус п’ять секунд.
Нойс!
Права рука… Нуль!.. зробила різкий рух. Він навіть не глянув на неї.
Невже це небуття?
Ні, поки що ні. Він живий.
Не зрушивши з місця, Харлан глянув у вікно. Час минав, але він цього не помічав.
Зала була порожня. На місці величезної капсули, яка займала майже весь її простір, зяяла порожнеча. Потужні металеві конструкції опор сиротливо здіймалися в повітря. І тільки Твісел, що здавався дивним крихітним гномиком у цій величезній залі, схожій тепер на зачаровану печеру, метушливо рухався туди й сюди.
Якусь хвилю Харлан стежив за ним байдужим поглядом, а тоді відвернувся.
Несподівано й зовсім безгучно капсула знову з’явилася на тому самому місці. Її перехід крізь тонку невидиму грань, що відділяла майбутню мить від минулої, не сколихнув у повітрі жодної порошинки.
Твісел зник з Харланових очей за озією капсули, та за мить знову виринув з-за неї. Він біг до пультової рубки.
Швидким рухом Твісел увімкнув механізм, що відчиняв двері пультової, й увірвався всередину, збуджено вигукнувши:
— Збулося! Збулося! Ми замкнули коло!
Йому аж сперло віддих, і він не зміг більше нічого сказати.
Харлан мовчав.
Твісел підійшов до вікна й уперся долонями в скло. Харлан помітив, як тремтять його руки, вкриті старечими плямами. Здавалося, Харланів мозок був неспроможний відокремлювати важливе від неістотного й тільки тупо вихоплював з навколишньої дійсності окремі, випадкові деталі.
«Яке це все має значення?» — втомлено подумав він. І що взагалі тепер має значення?
Твісел озвався знову. Його слова долинали до Харлана немов іздалеку.
— Тепер можу признатися тобі, що я здорово хвилювався, хоч і не подавав знаку. Сеннор свого часу любив повторювати, що з усього цього нічого не вийде. Мовляв, обов’язково щось станеться непередбачене і все піде шкереберть… Що?
Він різко обернувся, почувши, як Харлан щось похмуро пробуркотів.
Харлан заперечливо похитав головою і здавлено промовив:
— Нічого.
Твісел не став допитуватися, а, відвернувшись до вікна, вів далі. Було незрозуміло, чи він звертається до Харлана чи говорить в повітря. Здавалося, йому просто хочеться вибалакатися за всі свої роки тривог і хвилювань.
— Сеннор — непоправний скептик. Скільки доводилося сперечатися з ним, переконувати його! Ми наводили йому математичні положення, посилалися на дані, одержані багатьма поколіннями дослідників за весь біочас існування Вічності. Він відмітав усі наші доводи й виставляв проти них так званий парадокс людини, яка зустрічає саму себе. Та ти ж чув, як він говорив про парадокс. Це його улюблена тема.
«Не можна знати свого майбутнього», — казав Сеннор. Але, наприклад, я, Твісел, знав, що хоча буду дуже старий, але доживу до тієї миті, коли Купер вирушить у свою подорож у минуле за межі Вічності. Я знаю й інші подробиці свого майбутнього, знаю, що я муситиму зробити.
«Це неможливо, — наполягав на своєму Сеннор. — Знання майбутнього обов’язково змінить Реальність, навіть коли це означатиме, що коло ніколи не замкнеться і Вічність не буде створено».
Чому він так вважав, мені невідомо. Може, він щиро вірив у свої слова, може, то була своєрідна інтелектуальна гра, а може, йому просто хотілося подратувати нас своїми непопулярними поглядами. В усякому разі, справи з проектом посувалися вперед і дещо із написаного в мемуарах почало здійснюватися. Наприклад, ми знайшли Купера саме в тому Сторіччі і в тій Реальності, які були зазначені в мемуарах. Уже самий цей факт ущент розбивав теорію Сеннора, але він не журився. Якраз тоді в нього з’явилося вже нове захоплення.
Твісел тихо засміявся, не помічаючи, що сигарета вже догоріла майже до пальців. — І все-таки в мене було неспокійно на душі. Адже й справді щось могло трапитися непередбачене. Реальність, у якій було створено Вічність, могла змінитися, щоб запобігти, як висловлювався Сеннор, «парадоксові». І тоді, в цій новій Реальності, вже не було б Вічності, вона перестала б існувати. Іноді в нічній темряві, коли мене мучило безсоння, мені починало здаватися, що й справді так і буде. І тепер, коли все вже позаду, я можу посміятися з себе, старого дурня.
— Обчислювач Сеннор мав рацію, — тихо промовив Харлан.
Твісел різко обернувся.
— Що ти сказав?!
— Проект провалився. Коло не замкнене.
В голові у Харлана почало прояснюватися.
— Що ти верзеш? — Старечі Твіселові руки з несподіваною силою вп’ялися Харлану в плечі. — Ти занедужав, мій хлопчику. Перевтомився.
— Ні, я не хворий. Мені все остогидло. Ви. Я. Але я не хворий. Ось часометр. Подивіться самі.
— Часометр?
Тоненька стрілка приладу зупинилася в правому кутку шкали біля поділки 27-го Сторіччя.
— Що тут сталося?
Радісний вираз умить зійшов із Твіселового обличчя. Натомість проступив страх.
Харлан уже цілком опанував себе.
— Я розплавив запобіжний механізм і вивільнив важіль управління.
— Як тобі це вдалося?
— У мене був випромінювач. Я розібрав його, видобув з нього мікрореактор, що правив там за джерело живлення, і скористався ним як автогенним різаком. Його вистачило на один спалах, та цього було досить. Ось що від нього залишилося.
Харлан пхнув ногою купку металевих уламків, що валялися у кутку.
Твісел і досі не міг повірити в те, що сталося.
— У двадцять сьоме? Ти хочеш сказати, що Купер потрапив у двадцять сьоме Сторіччя?
— Я не знаю, куди він потрапив, — байдужим тоном відповів Харлан. — Спочатку я перевів важіль униз, далеко за двадцять четверте. Не знаю куди. Я не подивився. Потім переставив трохи назад і також не подивився.
Твісел із жахом утупився в Харлана. Його обличчя зблідло й прибрало нездорового землистого відтінку, губи тремтіли.
— Уявлення не маю, де зараз Купер, — вів далі Харлан. — Він загубився у Первісних Сторіччях. Коло розірвано. Розплавивши запобіжник, я думав, що все скінчиться в нульову мить. Але це несерйозно. Доведеться чекати. Настане така мить у біочасі, коли Купер зрозуміє, що потрапив не в те Сторіччя, коли він зробить щось таке, що суперечитиме мемуарам, коли він…
Харлан урвав фразу й засміявся хрипким силуваним сміхом.
— А хіба не однаково? Все це тільки відстрочка, поки Купер остаточно розірве коло, здійснивши якусь непоправну помилку. І вже не зупиниш його. Хвилини, години, дні. Хіба не однаково? Коли відстрочка закінчиться, Вічність припинить своє існування. Ви чуєте мене? Це буде кінець Вічності.
Розділ 14