— З усіх членів Ради знав тільки я. — І ви їм так нічого й не сказали? — Харланові закортіло поглузувати з Твісела.
— Не сказав.
Харлан відчув, що його лихоманить. Одяг душив його. Невже цьому кошмарові не буде кінця? Пусті, безглузді балачки! Для чого? Кому це потрібно?
Чому не настав кінець Вічності? Чому не настав бажаний спокій небуття? О всемогутній Часе, невже він помилився?!
— Ти мені не віриш? — запитав Твісел.
— А чому я повинен вам вірити? — вибухнув Харлан. — Чого всі члени підкомісії прийшли подивитися на мене? Учора, за сніданком? Що їх привело, як не донесення Фінджі? Їм було цікаво глянути на дивакуватого суб’єкта, який переступив закони Вічності, але розправу над яким доводилося відкласти на один день. Всього на один день, поки буде завершено проект. Вони прийшли порадіти чужому горю в чеканні завтрашнього дня.
— Ні, це не так, мій хлопчику. Їхнє бажання подивитися на тебе йшло від чисто людської цікавості. Члени Ради — насамперед люди. Вони не могли спостерігати за стартом капсули, оскільки в «Мемуарах Малансона» не сказано, що вони могли побачити. Ось через що вони так пасли тебе очима!
— Я вам не вірю.
— Але це правда.
— Невже? А чому ж тоді за сніданком член Ради Сеннор раптом заговорив про людину, яка зустрічає саму себе? Він, безперечно, знав про мої незаконні вилазки в 482-е і про те, що я там мало не зустрів самого себе. Він дражнив мене, хитромудро розважався моїм коштом, насміхався з мене.
— Сеннор? Тебе непокоїть Сеннор? — запитав Твісел. — Коли б ти тільки знав, який це нікчема! Родом він із 803-го, а це одна з небагатьох цивілізацій, яка спотворює людське тіло на догоду так званим естетичним вимогам часу. Сеннорові ще в юності вищипали всеньке волосся на тілі.
А знаєш, як таке впливає на людину? Мабуть, здогадуєшся. Потворність руйнує зв’язок людини з її предками й нащадками. Серед Вічних дуже мало вихованців із 803-го. Всього кілька чоловік. Сеннор — єдиний з них, кого обрали до Ради за всю історію існування Вічності.
Хіба ти не бачиш, як це відбилося на його вдачі? Либонь, ти розумієш, що означає непевність у завтрашньому дні? Однак ти, мабуть, і гадки не мав, що член Ради може почуватися непевно? Сеннорові не раз доводилося вислуховувати суперечки, під час яких лунали заклики ліквідувати його Реальність, знищити ті звичаї, через які він так різко вирізняється з-поміж нас. Якщо таке станеться, він залишиться мало не єдиною потворою, якою він є. А таке колись обов’язково станеться.
Він шукає втіхи у філософії. Задля морального відшкодування він неодмінно захищає у своїх розмовах найнепопулярніші, найнеприйнятніші погляди. Парадокс людини, яка зустрічає саму себе, — його улюблена тема. Я вже казав тобі, що він мав звичку провіщати невдачу проекту; тоді за сніданком він дражнив не тебе, а нас, членів Ради. Тебе його кпини зовсім не стосувалися. Аніскільки.
Твісел розпалювався дедалі більше. Він так захопився своїми розумуваннями, що, здавалося, забув, де він, забув про навислу над ним небезпеку й знову перетворився на добре знайомого Харланові метушливого карлика зі своєю незмінною жестикуляцією. Він навіть дістав сигарету із нарукавної кишеньки і вже збирався її припалити.
Та раптом Твісел, різко обернувшись, пильно подивився на Харлана, ніби тільки тепер збагнув справжнє значення останньої його фрази.
— Ти сказав, що мало не зустрів самого себе? Як це розуміти?
Харлан коротко розповів йому про свою пригоду.
— А хіба ви не знали про це?
— Ні.
На хвилю запала мертва тиша. Для розпаленого гарячкою Харлана вона була немов ковток води для спраглого.
— А що, коли ти справді зустрів самого себе?
— Не зовсім.
Твісел пропустив повз вуха його слова.
— Завжди є ймовірність випадкових відхилень. Та якщо взяти до уваги, що число Реальностей безконечне, то про детермінізм не може бути й мови. Припустімо, що в Реальності Малансона, в попередньому циклі…
— А хіба цикли повторюються нескінченно? — запитав Харлан. Виявляється, він ще був здатний дивуватися.
— А ти думав, тільки двічі? По-твоєму, двійка — магічне число? За скінченний проміжок біочасу може повторитися безмежна кількість циклів. Це все одно, що нескінченно водити олівцем по колу, окреслюючи при цьому скінченну площу. У попередньому циклі ти не зустрів самого себе. В теперішньому циклі, враховуючи принцип статистичної невизначеності, така зустріч можлива. При цьому Реальність мала змінитися так, щоб відвернути цю зустріч і вже в новій Реальності ти послав Купера не в двадцять четверте, а в…
— Навіщо ці розмови? — закричав Харлан. — Чого ви домагаєтеся від мене? Все вже закінчено. Все! Облиште мене! Дайте мені спокій!
— Я хочу, щоб ти зрозумів свою помилку. Я хочу, щоб ти усвідомив необачність свого вчинку.
— Я правильно зробив. А якщо й неправильно, то вже не поправиш.
— Але ще не пізно поправити. Вислухай мене. — Твісел перейшов на лагідний, підлесливий тон. — Тобі повернуть твою дівчину. Я обіцяв і тепер не відмовляюсь від своєї обіцянки. Вважай, що це моя особиста гарантія.
Харлан подивився на Твісела широко розплющеними очима.
— Надто пізно. Яка зараз користь із ваших обіцянок?
— Ні, не пізно. Ще можна все поправити. З твоєю допомогою ми можемо досягти успіху. Ти повинен мені допомогти. Ти повинен усвідомити свою помилку. Я весь час намагаюсь тобі розтлумачити це. Ти повинен захотіти анулювати зроблене.
Харлан облизав пересохлі губи. «Зовсім схибнувся старий, — подумав він. — Його мозок нездатний сприймати дійсність… чи… чи, може, й справді Рада знає щось таке, чого не знає решта? А чи знає? Невже можна скасувати вирок Зміни Реальності? Невже можна зупинити Час або повернути його назад?»
— Але ж ви самі замкнули мене в пультовій рубці, де я, на вашу думку, був зовсім безпорадний, і тримали мене там, поки все закінчилося, — сказав Харлан.
— Бо ти сказав, що не ручаєшся за себе і в тебе не вистачить снаги довести справу до кінця.
— То була погроза.
— А я сприйняв твої слова буквально. Прости мені. Ти повинен мені допомогти.
Знову за своє. Твіселові потрібна його допомога. Хто з них збожеволів? Він? Твісел? І чи є якийсь сенс у божевіллі? Чи хоч у чому-небудь?
Раді потрібна його допомога. За цю допомогу вони ладні обіцяти золоті гори. Нойс, звання Обчислювача — чого тільки не наобіцяють! А що він насправді одержить, коли допоможе їм? Ні, вдруге вони вже його не обдурять.
— Ні! — рішуче відповів Харлан.
— Тобі повернуть Нойс!
— Хочете сказати, що Рада переступить закони Вічності, коли мине небезпека? Не вірю!
«До чого це все? — промайнула десь у куточку свідомості думка. — Хіба небезпека ще може минути?»
— Рада нічого не знає.
— Невже ви підете на порушення законів Вічності? Ви ж ідеальний Вічний. Як тільки мине небезпека, ви й далі підкорятиметеся законам Вічності. Ви просто не зможете жити інакше.
Твіселові щоки вкрилися червоними плямами. Зі старечого обличчя зійшов проникливий, владний вираз. Натомість пролягла дивна тінь смутку.
— Я дотримаю свого слова й порушу закон з тієї причини, про яку ти не маєш навіть уявлення, — сказав Твісел. — Я не знаю, скільки ще існуватиме Вічність. Може, години, а може, й місяці. Та коли вже я згаяв стільки часу, щоб навести тебе на розум, то й ще трохи згаю. Тільки вислухай мене. Згода?
Харлан зам’явся. Тоді, вирішивши, що йому вже до всього байдуже, втомлено промовив:
— Кажіть.
— Мені іноді трапляється чути, — почав Твісел, — що я з’явився на світ уже старим, що я набрався мудрості від Кібермозку, що я не розлучаюся з кишеньковим комп’ютером навіть тоді, коли сплю, що в мене електронний мозок, а в жилах тече комп’ютерне мастило з мікроскопічними просторово-часовими перфокартами замість кров’яних тілець.
Час від часу до мене доходять такі чутки, і, щиро кажучи, я навіть трохи пишаюсь цим. Може, десь у глибині душі я трішечки вірю їм. Звичайно, ти можеш думати, що я на старості з глузду з’їхав, однак подібні вигадки якоюсь мірою полегшують мені життя.