— А що, коли я не знайду його? — запитав Харлан.
— Знайдеш. Адже Вічність існує. Правда ж? Поки вона існує, ми на правильному шляху. Скажи мені, чи можеш ти зараз пригадати яке-небудь схоже рекламне оголошення, що потрапляло тобі на очі під час занять з Купером? Може, якесь із них хоч на мить здалося тобі незвичайним, дивним, несхожим на решту?
— Ні.
— Я не хочу, щоб ти відповідав негайно. Подумай хвилин з п’ять.
— Немає сенсу думати. Тоді, коли ми з Купером переглядали журнали, його не було в двадцятому Сторіччі.
— Прошу тебе, хлопче. Помізкуй трохи. Пославши Купера в двадцяте Сторіччя, ти спричинив деформацію. Але це ще не Зміна, деформацію можна виправити. Однак слід мати на увазі, що існують зміни з маленької літери, мікрозміни, як їх називають при Обчисленнях. Тієї самої миті, коли Купера послали у двадцяте Сторіччя, у відповідному номері журналу з’явилося рекламне оголошення. Твоя власна Реальність зазнала мікрозміни в тому розумінні, що ти з більшою ймовірністю міг би зупинити свій погляд на сторінці з рекламним оголошенням, ніж на сторінці без рекламного оголошення. Ти мене розумієш?
В Харлана аж запаморочилося в голові від тієї легкості, з якою Твісел пробирався крізь джунглі «парадоксів» Часу. Він тільки похитав головою.
— Нічого такого я не пригадую, — сказав він.
— Гаразд. А тепер скажи мені, де ти зберігаєш свою колекцію журналів?
— Я збудував спеціальну бібліотеку в Секції Два, скориставшись особливим становищем Купера.
— Чудово, — сказав Твісел. — Ходімо туди. Негайно.
У бібліотеці Твісел спочатку зацікавлено оглянув старовинні оправлені томи, тоді зняв один з полиці. Вони були такі старі, що довелося просочити папір спеціальним розчином. Потріскуючи, аркуші розламувалися в Твіселових руках від необережних рухів.
Харлан невдоволено поморщився. Іншим разом він звелів би Твіселові відійти від полиць, незважаючи на звання Обчислювача.
Старий напружено проглядав крихкі сторінки й безгучно ворушив губами.
— Оце і є та сама англійська мова, про яку так часто згадують лінгвісти? — запитав він, постукавши пальцем по сторінці.
— Атож, англійська, — пробурмотів Харлан.
Твісел поставив том на полицю.
— Громіздка штука й незручна для користування.
Харлан стенув плечима. Певна річ, у переважній більшості Сторіч, охоплених Вічністю, в ужитку були фільмокниги. У деяких, розвиненіших Сторіччях, застосовували записи на молекулярному рівні. І все ж друковані на папері книги не були нечуваною дивиною.
— Друкувати книги було дешевше й простіше, ніж виготовляти плівки, — сказав Харлан.
Твісел потер рукою підборіддя.
— Цілком можливо. Почнемо пошуки?
Він дістав з полиці другий том, розгорнув на першій-ліпшій сторінці й одразу прикипів очима до тексту.
«Невже він розраховує на несподіваний успіх?» — подумав Харлан.
Перехопивши здивований погляд Харлана, Твісел, здавалося, прочитав його думки, бо враз почервонів і поставив книгу на місце.
Харлан узяв з полиці перший том, датований 1925-м роком, і почав повільно гортати сторінки. Все його тіло застигло в напруженій позі — рухалися тільки очі й права рука.
Через певні проміжки біочасу, які здавалися Харланові цілою вічністю, він підводився і, бурмочучи щось собі під ніс, діставав черговий том. В ці короткі інтервали поряд нього неодмінно з’являлася чашечка кави або бутерброд.
Харлан важко зітхнув:
— Ваша присутність тут необов’язкова.
— Я тобі заважаю?
— Ні.
— Тоді я залишусь, — пробурмотів Твісел.
Поки Харлан переглядав журнали, Твісел, мов неприкаяний, тинявся з кутка в куток, час від часу підходив до полиць і безпорадно роздивлявся корінці книг. Одна за одною догоряли сигарети, обпікаючи йому пальці, але він не чув болю.
Біодень закінчився.
Сон був короткий і тривожний. Вранці, в перерві між гортанням томів, Твісел, відсьорбнувши ковточок кави, задумано промовив: — Іноді мені здається дивним, чому я не відмовився від звання Обчислювача після того, як… ну, ти знаєш, що я маю на увазі.
Харлан кивнув головою.
— Мені хотілося відмовитись, — вів далі старий. — Страх як хотілося. Цілі біомісяці я плекав надію, що більше не матиму справи із Змінами. У мене з’явилася хвороблива відраза до них. Я навіть почав задумуватися над тим, чи взагалі вони потрібні. Просто дивовижно, до чого можуть довести людину емоції.
Ти добре знаєш Первісну історію, Харлане. Знаєш, що вона собою становить. Її Реальність розвивалася сліпо по лінії максимальної ймовірності. І коли максимальна ймовірність означала епідемію чуми або десять Сторіч рабства, занепад культури або… давай підшукаємо щось справді паскудне… або навіть атомну війну, якщо тільки вона була можлива в Первісну епоху, то — побий його Час! — це відбувалося. Люди не могли відвернути катастрофи.
Вони навчилися відвертати її тільки після заснування Вічності. Починаючи з двадцять восьмого Сторіччя, подібні явища не трапляються. Ми піднесли нашу Реальність на такий рівень загального благоденства, про який у Первісні Часи люди навіть не мали уявлення. Такого рівня можна було досягти тільки завдяки Вічності, оскільки ймовірність його надзвичайно мала.
«Чого він домагається? — присоромлено подумав Харлан. — Щоб я ще швидше працював? Я і так вибиваюся із сил».
— Коли ми зараз упустимо нагоду, — вів далі Твісел, — то Вічність зникне і, очевидно, назавжди. Я цілком певен: в такому разі відбудеться грандіозна зміна всієї Реальності у бік максимальної ймовірності. А це призведе до атомної війни й загибелі людства.
— Краще я візьму черговий том, — сказав Харлан.
— Як ще багато залишилося, — розгублено промовив Твісел під час наступної перерви. — Чи не можна проглядати їх швидше?
— Скажіть, як це робити, — відповів Харлан. — Мені здається, що я повинен переглянути кожну сторінку від початку до кінця. А як переглядати ще швидше?
Харлан не переставав методично гортати сторінки.
— Все, — сказав він нарешті. — Літери зливаються перед очима, пора спати.
Закінчився другий біодень.
На третій біодень пошуків о 10 годині 22 хвилини за єдиним біочасом Харлан жадібно вп’явся очима в сторінку і тихо сказав:
— Ось воно.
— Що? — не зрозумів його Твісел.
Харлан підвів голову: на його обличчі відбився подив.
— Я не вірив в успіх. Знаєте, я ніколи по-справжньому не вірив в успіх, а ваші розмірковування про журнали та рекламні оголошення здавалися мені пустою балаканиною.
Нарешті Твісел збагнув, у чім річ.
— Ти знайшов його!
Він кинувся до Харлана й тремтячими пальцями судомно вчепився в том.
Харлан вихопив у нього книгу й притьмом загорнув її.
— Хвилиночку! — сказав він. — Самі ви не знайдете. Навіть коли я вам покажу сторінку.
— Що ти накоїв? — скрикнув Твісел. — Адже ти загубив його.
— Ні, не загубив. Я знаю, на якій воно сторінці. Але спершу…
— Що спершу?
— Обчислювачу Твісел, — сказав Харлан, — нам ще треба з’ясувати одну дрібничку. Ви сказали, що мені повернуть Нойс. Хай тоді приведуть її до мене. Я хочу її бачити.
Твісел здивовано витріщився на Харлана; його рідке сиве волосся скуйовдилося й стирчало в усі боки.
— Ти жартуєш?
— Ні, — гостро відповів Харлан. — Мені, не до жартів. Ви обіцяли, що все залагодите… Може, ви жартували? Нойс повинна бути зі мною. Ви обіцяли.
— Авжеж, обіцяв. І я виконав свою обіцянку.
— Тоді покажіть мені її живу й неушкоджену.
— Знаєш, я ніяк не зрозумію тебе. То ж не я заховав її. Ніхто її від тебе не ховає. Вона й досі там, у далекому майбутньому, про яке Фінджі говорив у своєму донесенні. О всемогутній Часе! Я ж тобі сказав, що їй нічого не загрожує.
Харлан напружено втупився в старого й промовив здушеним голосом:
— Не грайтеся словами. Гаразд, вона в далекому майбутньому, і їй нічого не загрожує. А що мені з цього? Зніміть темпоральний бар’єр із 100 000-го…