— Ендрю!
Харлан різко обернувся.
Та це був всього-на-всього Твісел, засапаний від швидкої ходи.
Вираз Харланового обличчя, видимо, заспокоїв Нойс. Вона запитала тихим голосом:
— Ти знаєш його, Ендрю? Все буде гаразд?
— Не хвилюйся, — сказав Харлан. — Це мій начальник, Старший Обчислювач Лабан Твісел. Він знає про тебе.
— Старший Обчислювач? — Нойс злякано відсахнулася.
Твісел поволі підійшов до неї.
— Я допоможу тобі, дитино моя. Я допоможу вам обом. Я пообіцяв Технікові, однак він не хоче вірити.
— Пробачте, Обчислювачу, — сказав Харлан, хоч з виразу його обличчя не було помітно, що він глибоко розкаюється.
— Пробачаю, — сказав Твісел.
Він узяв дівчину під руку, й видно було, що вона погодилася на це неохоче.
— Скажи мені, дівчино, тобі добре тут жилося?
— Я хвилювалася…
— Тут нікого не було відтоді, як Харлан залишив тебе?
— Н-ні, сер.
— Нікого? Жодної живої душі?
Нойс похитала головою і запитливо глянула на Харлана.
— А чому ви запитуєте?
— Просто так. Пусті фантазії. Ходімо, ми відвеземо тебе назад у 575-е.
По дорозі до капсули Ендрю Харлан поступово поринув у глибокі роздуми. Він навіть не глянув на лічильник, коли вони, вже рухаючись назад, у минуле, пройшли крізь 100 000-е Сторіччя, а Твісел полегшено зітхнув, немов до останньої хвилини боявся потрапити в пастку.
Не вийшов Харлан із задуми й тоді, коли рука Нойс ковзнула в його долоню; він тільки у відповідь машинально потис її пальці.
Коли Нойс заснула в сусідній кімнаті, Твіселове занепокоєння досягло крайньої межі.
— Оголошення! Давай сюди оголошення, мій хлопчику! Твоя дівчина вже з тобою. Я виконав свою обіцянку.
Мовчки, ще й досі занурений у свої думки, Харлан погортав журнал, що лежав на столі, і знайшов потрібну сторінку.
— Все досить просто, — сказав він, — але це оголошення написано англійською мовою. Я спочатку прочитаю по-англійському, а потім перекладу.
Невеличке оголошення містилося на 30-й сторінці у лівому горішньому кутку. На тлі контурного малюнка було надруковано великими чорними літерами:
А внизу дрібними літерами значилася адреса: «Поштова скринька, 14, Денвер, Колорадо».
Твісел, уважно вислухавши переклад, був розчарований.
— Що таке «Market»? — запитав він. — Що все-таки мається на увазі під цим словом?
— У даному разі це означає «продаж акцій», — нетерпляче відповів Харлан. — Система залучення приватного капіталу. Але тут річ зовсім у іншому. Хіба ви не бачите, на якому тлі надруковане оголошення?
— Бачу. Атомний гриб. Спроба привернути увагу. А що він міг би означати?
— Побий його Час! — вибухнув Харлан. — Що з вами сталося, Обчислювачу. Подивіться на дату випуску журналу.
Він показав на маленький рядок у лівому горішньому кутку сторінки.
— Тут написано: «28 березня 1932 року». Навряд чи вам треба перекладати значення цифр. Написання їх майже таке саме, як і в Міжчасовій Мові, й ви самі розумієте, що це 19,32 Сторіччя. Невже ви не знаєте, що в цей Час жодна людина не бачила атомного гриба? Ніхто не міг намалювати його з такою точністю, крім…
— Стривай, стривай. Тут я бачу тільки контур грибовидної хмари, окреслений тонкою лінією. Може, просто випадковий збіг?
— Випадковий збіг? Тоді зверніть увагу на перші літери рядків: «All the Talk of the Market». Складіть їх, і ви одержите слово АТОМ, яке і Міжчасовою означає атом. По-вашому, це також випадковий збіг? Ні, тут немає нічого випадкового.
Хіба ви не бачите, Обчислювачу, що оголошення відповідає всім, виробленим вами ж, умовам? Воно відразу впало мені в очі. Купер знав, що я не пропущу такого очевидного анахронізму. І водночас для людини з 19,32-го в ньому немає ніякого прихованого змісту.
Оголошення міг умістити тільки Купер. Це його послання нам. Нам відоме його місцеперебування в Часі з точністю до тижня. У нас є його поштова адреса. Залишається тільки поїхати і забрати його, що прошу доручити мені, оскільки я найкраще знаю Первісну епоху. — І ти поїдеш? — Обличчя Твісела засвітилося радістю.
— Поїду. Тільки за однієї умови.
Твісел невдоволено поморщився.
— Знову умови?
— Умова та сама. Нічого не прошу. Хочу тільки, щоб нічого не загрожувало Нойс. Вона повинна поїхати зі мною. Тут я її не залишу.
— Ти й досі не довіряєш мені? Хіба я тебе хоча б у чомусь обманув? Що ж іще тебе тривожить?
— Тільки одне, Обчислювачу, — похмуро відповів Харлан, — тільки одне: в 100 000-му було поставлено бар’єр. З якою метою? Ось що мене непокоїть.
Розділ 17
КОЛО ЗАМИКАЄТЬСЯ
Тривога не полишала Харлана. В метушні приготувань до від’їзду вона ще більше ятрила його душу. Спочатку між ним і Твіселом, а потім між ним і Нойс ця тривога стала стіною відчуження. Настав день від’їзду, але він не вирвав Харлана з важкої задуми.
Тільки коли Твісел повернувся того дня із засідання підкомісії Ради, на обличчі Харлана промайнув ледь помітний вираз зацікавлення.
— Про що там ішлося? — запитав він.
— Не дуже приємна була розмова, — втомлено відповів Твісел.
Харлан, здається, ладен був задовольнитися такою відповіддю, але, трохи подумавши, запитав:
— Сподіваюсь, ви їм нічого не сказали про…
— Ні, не бійся, — роздратовано перебив його Твісел. — Я їм не сказав ні про дівчину, ні про твою участь в історії з Купером. Я заявив, що виною всьому були неполадки в механізмі капсули. Всю відповідальність я взяв на себе.
Хоч як важко було в Харлана на душі, він відчув докори сумління.
— Це погано відіб’ється на вас, — сказав він.
— А що вони мені зроблять? Вони муситимуть чекати, поки ми виправимо помилку. Доти вони мене не чіпатимуть. Якщо нас спіткає невдача, то тоді вже ніхто нікому не допоможе і ніхто нікого не покарає. А коли нам усміхнеться доля, то вона мене й захистить. Ну, а якщо й не захистить… — Твісел стенув плечима. — Я все одно після завершення всього збираюсь усунутися від активної діяльності у Вічності.
Не докуривши сигарети навіть до половини, він погасив її і кинув у попільницю.
— Я взагалі б не втаємничував їх у цю справу, однак не було іншої можливості одержати дозвіл на використання спеціальної капсули для подальших подорожей за нижню межу Вічності, — зітхнувши, промовив Твісел.
Харлан відвернувся. Його думки знову крутилися довкола останніх подій. Твіселові слова долинали до нього, ніби крізь сон, і Обчислювачеві довелося повторити своє запитання, перш ніж Харлан, здригнувшись, сказав:
— Перепрошую?
— Я тебе запитую: твоя дівчина готова? Вона хоч розуміє, що на неї чекає?
— Готова. Я їй усе пояснив. — І як вона сприйняла?
— Що?.. А-а, так, так… гм… Так, як я й сподівався. Вона не боїться.
— Залишилося менше ніж три біогодини.
— Я знаю.
На цьому розмова припинилась, і Харлан знову зостався наодинці зі своїми думками; від усвідомлення того, що його чекає попереду, йому було бридко на душі.
Коли вже капсула була завантажена, а система управління відрегульована, з’явилися Харлан і Нойс, одягнені приблизно так, як одягалися селяни на початку 20-го Сторіччя.
Нойс унесла деякі поправки в Харланові рекомендації щодо її вбрання, керуючись своїм суто жіночим чуттям у питаннях одягу та естетики. Вона вдумливо добирала деталі свого костюма, звіряючи їх з рекламними малюнками із відповідних журналів того часу, й уважно розглядала речі, привезені з різних Сторіч.
Час від часу зверталася до Харлана за порадою:
— А це підійде, як ти гадаєш?
Харлан знизував плечима.
— Якщо так підказує тобі твоє чуття, то я цілком покладаюсь на нього.
— Ти надто поступливий, Ендрю. Це погана ознака, — сказала вона з якоюсь ніби силуваною веселістю. — Що з тобою сталося? Ти сам не свій. Ось уже кілька днів я просто не впізнаю тебе,
— Зі мною все гаразд, — похмуро відповів Харлан. Побачивши їх у ролі жителів 20-го Сторіччя, Твісел спробував пожартувати: