— Хашиме-ака-а, чому ви виїжджаєте? — заплакав Давран.
— Треба їхати, малеча, чекають справи…
На шиї полковника повиснув Бахрам, котрий, як завжди, був без штанців.
— Дядечку, ну дядечку, не їдьте, будь ласка!
— А де знову твої штани, синку?
— По дорозі загубив… Ну, дядечку, не їдьте!
— Та я ж не назовсім їду, — зітхає полковник.
— Якщо ви поїдете, то Бахтіяр знову мене битиме! — мало не плаче хлоп'я.
— Нехай-но тільки спробує! Тоді я йому ніякого гостинця не привезу.
Салімджан-ака заспокоїв дітей, обіцяючи неодмінно приїхати на тому тижні й привезти гостинці. Потім обняв усіх по черзі, розцілував.
Дітвора махала нам услід, поки машина не зникла з очей. Салімджан-ака глибоко зітхає, неспокійно совається на сидінні. А я дужче й дужче натискую на газ, і сам собі повторюю, повторюю без кінця:
— Прощай, квітуче моє місто, прощавайте, дорогі мої городяни, прощай, мій маленький братику Бахраме-безштанько!
«Волга» стрілою мчить по дзеркалу асфальтованого шляху.