У божевільні
Я сяк-так підвівсь, обтрусивсь і тяжко задумався. Куди тепер подітися? Як дістатися до гуртожитку?
Мене охоплював відчай. У самих трусах містом не підеш. Нормальні люди так не ходять. З тебе або сміятимуться, або сприймуть за божевільного. Жалітимуть. Краще, звичайно, хай жаліють, аніж сміються. А може, кричати, кликати на допомогу?! Але це не гідно звання міліціонера: замість того, щоб захищати людей, дав пограбувати себе. Хороший міліціонер! Ні, нізащо не зганьблю ще раз свого звання…
А що як побіжу додому дворами, темними завулками? Ні, це теж не годиться: всі сприймуть за злодія чи бандюгу, спіймають і протримають до завтра в якомусь хліві або сирому підвалі. Найкращий, звичайно, перший варіант — вдати божевільного: ніхто нічого не скаже, всі жалітимуть.
Наважившись, я вийшов на середину дороги і рушив карбованим кроком, широко махаючи руками. На сигнали машин не звертаю ніякісінької уваги. Деякі водії обережно об'їжджають мене, ніби розуміючи, що людина несповна розуму. Інші зляться:
— Гей, оглух, чи що?
Ще інші жартують:
— Давай, хлопче, давай, тупцяй, ще далеко йти!
Одначе незабаром за мною ув'язалась машина, яка й не думала об'їжджати мене. І я, звичайно, не збирався поступатися їй дорогою. Спершу вона давала довгі гудки, потім зупинилась, уткнувшись буфером у мої голі литки. Це був жовтий УАЗ з червоною подовжньою смугою по боках. З нього вийшли два міліціонери: один довготелесий і худий, другий — коротенький і товстий. Вони, видно, навмисне так підібралися, щоб смішити людей, як Тарапунька й Штепсель.
— Далеко мандруємо, громадянине? — поцікавився довготелесий.
— На базар. По дині, — відповів я, намагаючись не обертатися.
— Он як? — здивувався товстий.
— Ворожі війська безладно відступають, вперед! — скомандував я, не зупиняючись.
— Стривайте, — довготелесий узяв мене за лікоть.
— Не чіпайте, бо вибухну, я — бомба! — налякав я. Низенький смикнув напарника за рукав:
— Дай йому спокій, хіба не бачиш, це справжній божевільний.
На що довготелесий відповів:
— У тебе хоч трошечки жалості є взагалі?! А що буде, як машина наїде на бідолаху? Такий молодий хлопчисько і на мого меншого брата схожий… Може, він із клініки втік і його всі розшукують?
Низенький заблагав:
— Але ж ми спізнюємося у дільницю!
— Все одно, — заперечив довготелесий. — Я його так не кину, совість не велить.
І, ступивши два кроки, наздогнав мене.
— Послухай, братику, як тебе звати? — Він вимовив ці слова таким турботливим голосом, що я замалим не відповів: «Хашим». Але взяв себе в руки — треба ж грати свою роль!
— Звати Наполеон.
— Добре. А прізвище?
— Бонапарт.
— Гаразд, чудово! От і познайомились. А чи не скажете, ваша величність, куди так поспішаєте?
— Завоювати Європу! А потім Індію…
— Ну, ну. Це діло.
Ні, не міг я говорити далі в такому дусі. Скільки не плів язиком, цей м'якосердий міліціонер дужче й дужче мене жалів. Відчуваю, несила далі морочити голову хорошій людині. Зупинився, обернувся до міліціонера.
— Пробачте, товаришу сержант, я не божевільний.
— А хто вам каже, громадянине, що ви божевільний?
— Якщо ви мені вірите, у мене до вас прохання.
— Звичайно, вірю. Просіть.
— Якщо це вас не обтяжує, одвезли б ви мене в гуртожиток. Адже непристойно в такому вигляді по місту тинятися.
— Ваша правда. Дуже непристойно. Прошу до машини.
Довготелесий міліціонер навіть допоміг мені влізти в УАЗ.
Потім вони сіли обабіч, сильно стиснувши мене.
— Рушай! — крикнув низенький водієві.
— А куди їхати?
— У психіатричну.
— В божевільню?! — спробував був я підвестися з місця, але обидва міліціонери спритно перехопили мене, посадили знову, наче прибили цвяхами. Я не міг навіть поворухнутися.
— Не турбуйся, братику, — сказав довготелесий м'яким, заспокійливим голосом. — Ми відвеземо тебе додому. Тільки скажи, де живеш.
— Я живу, в гуртожитку міліціонерів.
— Знову почалося… — стурбовано сказав товстий.
— Не вірите? Можу сказати більше: я сам служу в міліції. Сержант Хашимджан Кузисв.
— А може, ви полковник? — пожартував низенький.
Я вирішив також відповісти жартом:
— Поки що ні, але буду й генералом.
Довго ще після цього намагався довести, що я нормальна людина. Назвав імена колег, начальників, але нізащо не міг признатися, чому опинився вночі на вулиці мало не в голому вигляді: боявся, що мене вважатимуть боягузом.