— Сьогодні втекли? — тільки й сказав на все це довготелесий.
— Звідки?
— Ну з лікарні цієї.
— Я ж кажу вам, що не хворий. Тільки…
— Що — тільки?..
Я наважився:
— Тільки сьогодні ось на грабіжників наскочив — хоч вірте, хоч ні — вони роздягли мене. Це щира правда.
— Не бійтеся, я все поясню лікареві, який вас лікує, щоб у вас не було прикрощів. Урешті-решт ви нічого поганого не вчинили: не бешкетували, шибок не били. Просто вийшли погуляти по місту, подихати свіжим повітрям. Правда ж? — голос його бринів м'яко, турботливо.
— Взагалі так: я вийшов погуляти.
— Оце інша річ. Нарешті призналися…
— Але я не божевільний.
— А я хіба стверджую, що божевільний? Ви здорові, цілком здорові.
— Якщо здоровий, то відпустіть мене!
— Не кричи! — сердито цитькнув низенький, який задрімав був, притиснувшись до мене, а тепер прочумався.
Знову все полетіло шкереберть. Сам накликав біду на свою голову. Як той брехун, в котрого згоріла хата. Не знаю, читали ви цю притчу, а чи ні, але я прочитав її ще в четвертому класі і пам'ятаю й досі. Вона ось про що: був собі чоловік, і от він одного разу вирішив випробувати, якою мірою можна покладатися на своїх сусідів. Зчинив ґвалт: «Пожежа! Рятуйте!», хоч ніякої пожежі не було й близько. Прибігли сусіди, дивляться — все тихо, мирно! А брехун пояснив, що він пожартував. Ображені люди розійшлись. Але на другий день хата в того чоловіка справді зайнялася. Поліз брехунець на дах, кричить, плаче, кличе на допомогу, а ніхто не йде. Всі подумали, що він знову прикидається. Так і згоріла хата в того чоловіка. І я схожий зараз на нього. Хай би що я казав, усе одно не повірять. Квит. Хашимджан Кузиєв божевільний. І нічого тепер не вдієш. А коли так, чому б не повеселитися ще трохи? Якщо приспати пильність провожатих, то хтозна, може, пощастить утекти біля воріт лікарні.
— Хочете затанцюю вам? — запропонував я.
— Угу-у, ви й танцювати умієте?
— Неповторно. Всі танці. А надто «Андіжанську польку».
— Поки що не треба. Ми неодмінно приїдемо подивитись, як ви танцюєте. А ось і дім ваш. Приїхали.
Машина зупинилася біля залізних воріт. Над ними аршинними літерами написано «Міська психіатрична лікарня». Напис освітлювали яскраві лампочки.
Обидві половини воріт тихо розсунулися, машина в'їхала на територію лікарні. Негайно ж підійшла жінка в білому халаті.
— Виходь! — наказав товстун.
Я ступив крок до виходу і раптом заволав не своїм голосом:
— Ой, ой, нога!
— Що сталося?
— На ногу наступили, я ж у шкарпетках, а ви в чоботях.
Низенький міліціонер жалісливо нахилився, щоб подивитися, чи не пошкодив мені чого. А я переплигнув через товстуна й кинувся в темряву…
Так ми цілу годину грали в піжмурки. На території лікарні сад — понад гектар, добренько ми там набігалися. Троє не змогли б мене спіймати, але їм надоспіла допомога: два лікарі, два сторожі. І п'ять таких самих, як я, божевільних. Надто ж один з них — хлопчина мого віку — найдужче надокучав мені: бігав, як гончак, горланив, мов учасник козлодрання. Саме він і доконав мене. Довелося здатися. А ще свій!.. Мене враз обступили, ввели до приймальні, уклали на жорстку дерев'яну канапу, накриту простирадлом. Четверо взялися за руки, ноги. Хоч як я борсався, хтось спустив мені труси і — який сором! — симпатична дівчина, приблизно такого віку, як моя сестричка Айшахон, з рожевим, мов яблуко, обличчям, увіткнула щось гостре в стегно. Тут мені стало до всього байдуже, і я заснув міцним здоровим сном.
Крилаті люди
Не знаю, коли я прокинувся, на другий день чи через день, а може, через тиждень. Прокинувся я, розплющив очі і не збагну, котра година, де я… У кімнаті горить рівне голубувате світло, стоять чотири ліжка. У проході, якраз посеред кімнати, стоїть чоловік. Він завмер, як статуя, втупившись у стелю. На стінах висять картини. На одній зображено море, блакитні хвилі б'ються об берег, а на ньому ростуть зелені ялини. У синьому небі ширяють птахи… На іншій картині — долина між двома відлогами гір, точніше не долина, а ціле море тюльпанів. На них ллються рожеві промені сонця, що встає з-за скель: уся долина палає рожевим полум'ям. Дівчинка років десяти-дванадцяти збирає квіти. Дивлячись на цю картину, я чомусь відчув себе легко-прелегко, і закортіло мені опинитися там, у цій долині, поруч з дівчинкою, побігати з нею наввипередки і рвати тюльпани, голосно сміятись і радісно кричати. «Невже я в божевільні? — подумалося. — А може, я потрапив на курорт?» Десь неподалік чутно крики…