Чоловік, що завмер, мов статуя, посеред кімнати, так і стояв собі далі. Мені здалося, що він навіть хропе потихеньку.
Шум знадвору, який, певно, і розбудив мене, погучнішав. Загорнувшись у простирадло, я поспішив туди.
Під великою чинарою лежало чоловік шість, на гіллі чинари також були люди. Тільки ці висіли: хто зачепився за сучок сорочкою, хто — піжамними штанами. Висять собі, як перестиглі груші, а лікарі та сестри бігають навколо, просять, умовляють. Хто тягне драбину, хто біжить з ковдрою.
— Ой, ви вже прокинулися?
Обернувся, дивлюсь — та молоденька дівчина, яка давала мені укол. Стоїть, усміхається.
— Прокинувся, — розтягнув я й собі рот, усміхаючись.
— Як себе почуваєте?
— Здоровий, як бик. Довго я спав?
— Та не дуже. Добу лише.
— Ох-х, добре виспався. А що тут відбувається?
— І не питайте. Справжня трагедія сталася. — Обличчя дівчини враз посумнішало, із очей ледь не полилися сльози. — Ходімте до палати. Лікарі помітять — обом перепаде.
— Ні, давайте спершу взнаємо, що тут скоїлося.
— Ні, ні, ходімте.
… Що сталося, я взнав уранці. В чотирнадцятій палаті (у мене десята) жило десять чоловік, які страждали недугою уже років два-три. І от, напевно, їм усім обридло перебувати тут, і вони поклали собі тікати. Хворий, на ім'я Таліб, ретельно розробив план втечі. Він заявив, що вони мають змайструвати собі крила, а тоді вилетіти звідси курсом просто на Місяць: там відкриють кондитерський магазин, де продаватимуть самі бублики. Кожен хворий зробив собі з простирадла легкі граціозні крила, а з ковдр — хвости. Перед сном Таліб перевірив готовність своїх товаришів до польоту й попередив, що виліт відбудеться одразу ж, як тільки на небі з'явиться найяскравіша зоря. Вона й служитиме в польоті орієнтиром.
Коли черговий лікар заснув, вони тихцем видерлися на чинару й стали чекати старту. Нарешті в небі спалахнула найяскравіша зоря.
— В політ! — скомандував Таліб.
«Птахи» рвонулись угору. Семеро одразу ж упали на землю, троє повисли на сучках. На щастя, чинара росла недалеко від водопровідного крана, що постійно зволожував землю під деревом, — ніхто з тих, що впали, серйозно не постраждав…
То про що я розповідав? А, про те, що медсестра примусила мене повернутися в палату. Ну я й повернувся. Щоправда, з нею разом. Там я показав на чолов'ягу, який і досі стояв.
— Чого це він?
— Не дивуйтесь: він спить стоячи.
— А чому?
— Боїться. Каже, якщо ляже, то йому, сонному, в рота змія вповзе… Ви, мабуть, голодний?
— Страх!..
— У мене лишилося трохи патира, хочете?
— Ох, якби до перепічки та піалочку чаю… — сказав я, трохи ніяковіючи.
— Одягайтеся і йдіть за мною.
Увійшли до кімнати чергових. Дівчина подала патир, що лишився у неї од вечері, чай у манюсінькому термосі, апельсин і шматочок шоколаду. Видно, я добряче зголоднів: умить в'їв усе до крихти. Сестричка сиділа збоку, стежила за мною. Поївши, я подякував і хотів трохи погомоніти з нею, але вона звеліла йти спати.
— Ви прокинулися раніше, ніж належить.
Я пішов, ліг на місце. Той чолов'яга й досі стояв. Цікаво, не стомився він? Важко доводиться бідоласі, адже він так і впасти може!
Незабаром я заснув. Спершу мені приснився Закір. Ніби він верхи на волі пасе корів. Спина у вола до того широка, що на одній ділянці її я наче збирався обладнати собі перукарню. Потім бачив Мирабіддінходжу. Чомусь він надів собі на голову величезного глека. Коли я спитав, навіщо, він відповів: «Хлопчаки життя не дають, усе по голові хрускають. Якщо тепер битимуть, то по глеку, а голова нітрохи не постраждає».
Приснилась мені й мама. Я довго не провідував їх, і от вона, виявляється, приїхали, влаштувалася лікарем у психлікарню, де я лежу, і доглядає мене.
— Мамо, мамочко, дорога! — закричав я і від власного крику прокинувся.
Ні, не уві сні, а насправді сиділа біля мого ліжка… жінка, дуже схожа на мою маму. На голові шапочка, схожа на пельмень. У білому халаті. Від мого крику вона схопилася на ноги, про всяк випадок відбігла до дверей. Я здивовано глянув на неї: чого лякається, я ж не кусаюся!
— Прокинулися, шановний гостю? — запитала вона, тримаючись за дверну ручку. — Ідіть умийтеся, час вечеряти.
Он як — гість! Справді, тут просто курорт і можна відпочити б після всіх тривог і хвилювань… Але я відразу ж прогнав цю підступну думку: чого б це не коштувало — скоріше на волю, там чекають на мене багато справ…
Потім я дізнався: це була палатна лікарка Фатіма Салахіддінівна. Мене запросили до її кабінету після вечері. Видно, недаремно я сприйняв її за маму. Вона була добра й дбайлива, як мати. Майже цілу годину розмовляли ми з нею. Вона не морочила мені голови різними нікчемними запитаннями і не писала всіляких наукових слів у лікарняну картку. Запитала тільки, звідки я родом, скільки дітей у нас у сім'ї, чим хворіли батьки, чого я найдужче боюсь і що найдужче люблю. Наприкінці взяла для аналізу кілька краплин крові, кілька краплин слини і зробила рентгенівський знімок мозку. Певен, що їй рідко траплялися такі чудові знімки!