— Я вас дуже прошу, тітонько, тільки швидше виписуйте мене, — попросив я, виходячи. — Ви ж бачите, я здоровий.
— Я теж так гадаю. Майже впевнена, що ви не хворі, — заспокоїла мене Фатіма Салахіддінівна. — За день-два випишемо.
Коли я повернувся в палату, то побачив дивовижне видовисько: сусіди мої по палаті утнули справжній концерт! Чолов'яга, що спав стоячи, був, мабуть, природженим дойристом[5]: зараз він з неабиякою майстерністю грав на своїй тюбетейці мелодію «Вахай бала». Літній хворий, ліжко якого було біля дверей, хвацько танцював, викрешуючи пальцями лусканці і раз по раз розкланюючись перед неіснуючими глядачами. Косоокий хлопець стукав алюмінієвою квартою по бильцях ліжка і на все горло співав:
Щиро кажучи, через останні неприємності я забув, що є на світі пісні, сміх, жарти. Не довго думаючи, я розставив руки й собі пішов у танок. Але мені перешкодив чоловік, який спав стоячи.
— Тікай, змія повзе! — загорлав він і вмить вистрибнув у коридор. Літній хворий, що спав біля дверей, шаснув на своє ліжко і з головою вкрився ковдрою. Косоокий хлопець закляк на місці і втупився очима в одну точку. Так він сидів з півгодини, потім нараз обернувся до мене й спитав:
— Як тебе звати?
— Хашимджан.
— Ти не схожий на хворого.
— Справді, я не хворий.
— А чого ж ти тоді тут?
— Привезли помилково.
— Хочеш яблука?
— Давай.
Хлопець дістав із тумбочки двоє яблук, кинув їх на мов ліжко, потім нахилився до мого вуха:
— Тобі можна вірити?
— Звичайно.
— Не продаси?
— Ні.
— Тоді слухай. — Хлопець злодійкувато озирнувся довкола й палко зашепотів: — Приміщення цієї лікарні будував мій батько. На стелі одної з кімнат, під фанерою, він сховав мішечок золота. Помираючи, батько відкрив мені свою таємницю. Через те я і в лікарні, щоб знайти і забрати це золото.
— Звідки ви знаєте, що золото сховане саме в цій кімнаті?
— Інші я вже перевірив.
— Не знайшли?
— Ні.
— Отже, золото тут?
— Так, у цій кімнаті.
— А що ви зробите з золотом, як знайдете його?
— Скажу, якщо не викажеш.
— Не викажу!
— Удвох з тобою втечемо до Афганістану.
— А що ми там будемо робити?
— Збудуємо автомобільний завод. Станемо мільйонерами.
— Не хочу бути мільйонером, не хочу тікати.
— Втечеш.
— Ні, не хочу.
— Ах, он як!!!
Хлопець підхопився, злапав мене за комір і ну душити, так що я аж захрипів. Я насилу вирвався з рук душителя, залишивши йому клапті моєї сорочки. Але він знову пішов на мене, готуючись до стрибка. Я розігнався і вдарив його головою в груди, він беркицьнувся на своє ліжко. Полежав трохи і раптом як зарегоче!
— Дурень ти, я ж пожартував!
— Сам ти дурень.
— Але, Хашиме, ти мене не викажеш?
— Сказав же — ні.
— Допоможеш розшукати золото?
— Ні!
— Гаразд, мені більше перепаде. Хочеш яблука?
— Їж сам! — Я накинув халат наопашки і вийшов у коридор. Дуже мені треба: дасть двійко яблук й одразу кинеться душити! А золото своє хай сам шукає.
Але шанувальник «жовтого диявола» не здійснив свого наміру. Надвечір у палаті з'явилися два елегантних лейтенанти з карного розшуку, звеліли йому перевдягтись у свій одяг і повели. Хвилин через десять літній хворий, ліжко якого стояло біля дверей, попрощався зі мною за руку й теж пішов. Я цілу ніч не стуляв повік: усе намагався збагнути, за що забрано косоокого, чому так поспіхом виписався літній чоловік. Я відчував, що між цими двома подіями існує якийсь зв'язок, але не міг напевне сказати, який саме. Все стало зрозуміло другого дня.
Фаріда, так звали медсестру, схожу на мою Айшахон, раптом з'явилася вранці в моїй палаті з каструлькою, загорнутою в рушничок, і сказала ніяково:
— Це вам. Пельмені принесла.
— Та ви що? — вигукнув я. Вона аж відсахнулася.