— Працює, — відповів Атаджанов. — Тільки його добу ні на службі, ні в гуртожитку немає.
— А як він, теє… нічого був? — Сурат-ака покрутив пальцем біля скроні.
— Та ні, нормальний хлопець. А чому — був? Що сталося?
Дізнавшись, де я опинився, він негайно виїхав по мене.
… Коли ми доїхали до мосту через ріку, Сурат-ака попросив зупинити машину. Йому, виявляється, по сина йди в дитсадок.
— Товаришу Кузиєв, ще раз прошу пробачення! — сказав він, тиснучи мені руку.
— А я ще раз дякую вам, товаришу лейтенант! — відповів Салімджан-ака замість мене. — Ви хороша людина і справжній міліціонер!
Деякий час ми їхали мовчки.
Наша чорна «Волга» летіла вперед, легко випереджаючи інші машини.
— Це правда, що на тебе напали? — промовив нарешті Салімджан-ака.
— Правда, — відповів я, зітхнувши.
— І що ж ти, сказали «роздягайся» — взяв і роздягся?
— Ні, я бився…
— Це непогано. Справжній міліціонер не здається.
— Їх було п'ятеро. А то я показав би їм!
— П'ятеро? — перепитав полковник. — Жінки з ними часом не було?
— Та я ж і в засідку попав саме через цю жінку! Вона кричала «рятуйте», і я хотів допомогти їй.
— Виходить, за цей тиждень вони пограбували двох, враховуючи й тебе. Мені здається, це гастролери… Таких у нас ще не було. Але нічого, бере вовк, візьмуть і вовка… Слухай, хлопче, — звернувся Салімджан-ака до водія, — мчи просто до мене додому.
Полковник замовк, відкинувши голову на спинку сидіння, і зморено заплющив очі. Хто знає, про що він зараз думає? Може, складає плани, як виловити банду гастролерів, а може, думає про такі речі, про які я й гадки не маю…
«Волга» звернула на вузьку, всипану гравієм вулицю і зупинилася біля-непоказних зелених воріт з побляклою фарбою. Полковник розплющив очі і кивком голови звелів мені виходити. Потім обернувся до водія:
— Завтра приїзди на сьому нуль-нуль. Якщо знову проспиш, сам проколю твій талон. — І жартівливо усміхнувся.
Ми довго по черзі натискали кнопку дзвінка, десь озивалося його відлуння, але ніхто не відгукувався. Нарешті одна стулка воріт прочинилась — і перед нами стала кругловида жінка років сорока п'яти. Сказавши, що доїла корову й не почула дзвінків, вона привітно поздоровкалася зі мною.
Я ступив крок за ворота й зупинився. Дворик був невеликий, соток вісім. Жодного деревця. Але троянд було тут сила-силенна: якщо скажу, що тисяч зо дві кущів, то, напевно, збрешу, але тисячі півтори таки було. Від них линули такі пахощі, що паморочилася голова.
— Оце і є хижка полковника Атаджанова, — сказав, посміхаючись, Салімджан-ака.
— А троянд у вас! Які барви, які сорти!
— Треба вмитися, переодягнутися. Про квіти ще наговоримось.
У цю мить хвіртка в паркані, що розділяв двір Салімджана-ака з сусіднім, рвучко відчинилась і з неї вибігло п'ятеро дітлахів. Попереду мчав хлопчик років семи з рудим чубчиком, а позаду всього гурту чеберяла дівчинка років двох, схожа на ляльку. Полковник обняв їх усіх по черзі, роздав по шоколадці. Потім голосно гукнув, обернувшись до паркана:
— Бахраме, а ти чого не йдеш?
Із сусіднього двору долинув тоненький голосок:
— Я без штанців!
— Ну, брате, тобі не настачиш! — засміявся Салімджан-ака. — Я ж тобі днями купив штани?
— А вони мокрі.
Салімджан-ака передав шоколадку для невидимки Бахрама одному з хлопчиків.
— Сусідська малеча, — пояснив полковник. — Уявляєш, одинадцятеро дітей у них! Сам у магазині працює, але такий чесний, чистий хлопець, що пошукати! Інший попрацює в магазині рік-два — дивись, вибехкав собі хороми, купує машину… А цей двадцять років завмагом, а діти зодягнені абияк.
«Хижка» полковника Атаджанова була на чотири кімнати, з довгою заскленою, схожою на салон трамвая, верандою, заставленою глечиками та горшками з квітами. «Квіти і діти…» — подумав я і згадав, як бабуся повчала: «Міцно тримайся людини, яка любить дітей. У таких людей серце буває чисте, незлостиве». От і треба триматися за Салімджана-ака! — вирішив я.
Полковник вийшов у смугастій піжамі, але навіть такий суто домашній одяг не міг приховати його виправки і постави.
— Мабуть, сушиш собі голову над тим, навіщо, мовляв, начальник привіз тебе до себе додому? — спитав Салімджан-ака.