— Загасив. Давно.
— Показав я листа Макарові-бобо. Прочитав, довго вистукував пальцями по столу. І несподівано спитав: «Боїшся?» — «Боюся», — чесно признався я. «Не бійся. За тобою та за мною весь наш радянський народ, могутня наша держава стоїть!» — сказав Макар-бобо. Тої ж ночі взяли злочинців. На допомогу нам прислали людей із міськвідділу. Місія моя те пер, вважай, була закінчена. Слідство передали обласному управлінню міліції.
Келінойї твоя працювала фельдшером, будинок наш стояв під самим боком медпункту. Було у нас дві доньки: одній — три роки, другій — п'ять. Такі гарні, товстенькі, щебетушки були! Так і хотілось цілими днями бавитися з ними, забути про всіляких злочинців і злочини…
Якось надвечір у дім, накульгуючи, прибіг якийсь незнайомий чоловік. «Ви медсестра?» — спитав чоловік, задихаючись. «Так», — відповіла дружина. «Збирайтеся, треба допомогти людям! Біля джерела перекинулася машина…» — «Зараз, зараз, — сказала вона, лаштуючи сумку з медикаментами. — І ви зі мною?..» А незнайомець: «Знаєте, у мене, здається, перелом. Якщо можна, я зачекаю тут, побуду з дітьми, адже вам доведеться потім допомогти й мені». Келінойї твоя була довірлива, мов ягня, щиросердна. Повірила. Незадовго до цього я купив їй велосипед, на виклики їздити, — скочила вона на нього й помчала до джерела. А той звір замкнув двері, облив стіни гасом, підпалив, і сам утік. Я був на чергуванні, коли хтось раптом подзвонив: «Чого ви там сидите?! У нього будинок горить, а він і бровою не моргне!» Машини тоді, синку, у міліції не було. Сів я на коня й полетів додому.
До кишлаку дорога звивалася понад річкою, праворуч — скелі вперемішку з урюковими садами. Лечу, лечу, зненацька кінь піді мною спіткнувся, з розгону шарахнувся об землю, а я повис на чомусь. Дивлюся — сітка! Перетягнута впоперек усієї дороги. Не встиг я отямитись — аж на мене напали якісь люди, на голову накинули мокрий чапан[8]. Був я тоді молодий, сили не позичати. Але хоч як силкувався, не міг чапана з голови скинути. Пам'ятаю, мене штовхнули у глибоку яму, зверху полилася вода… Дивна істота — людина: сам ось-ось похлинусь, а думаю, чи не залишились діти в домі, що з дружиною… Потім знепритомнів.
Коли розплющив очі, наді мною, важко дихаючи, стояв хлопчик років чотирнадцяти-п'ятнадцяти.
— Як ви себе почуваєте? — прошепотів він.
— Ти хто?
— Самі можете встати? — знову прошепотів хлопчик.
Я хотів підвестись, але похитнувся і впав долілиць. За мить, зібравши останні сили, устав на ноги.
Хлопчина виявився з сусіднього кишлаку, носив до млина пшеницю, йшов додому. Він бачив, як я проскакав повз нього на коні, ледве встиг відскочити з дороги. Ще він бачив, як метрів через двісті упав мій кінь… Одне слово, все бачив… Хлопчина злякався, сховався у траві. Зі своєї схованки він спостерігав, як бандити кинули мене в яму, пустили туди воду і, сівши на коней, що стояли за деревами, поскакали до гір. Тоді хлопчина підбіг до мене, розплутав сітку, розв'язав руки й ноги. Послухав — дихаю. Зрадівши, відтяг мене в урюковий сад. Звідти ми й побігли до кишлаку навпрошки.
— Де тепер цей хлопець? — поцікавився я. — Він живий?
— Живий. Це був син учителя Адилджана. Зараз він голова сільради. — Помовчавши якусь мить, Салімджан-ака вів далі: — Добігли до будинку, дивимося — люду довкола повнісінько. Будинок згорів… І діти… теж… Дружина непритомна лежала в сусідів… Відтоді я сивий, не від старості це, синку.
— Спіймали палія?
— На жаль, ні.
— А тих, що напали на вас? Теж не знайшли?
— Міліція на ті часи не була така сильна, як зараз.
— А потім, що потім?
— Потім келінойї твоя зовсім злягла. Повіз я її до міста лікувати. Та так і залишився тут. Хотів піти з міліції, але дружина розрадила. «Не по-чоловічому це — злякатися, кидати роботу, коли розпеченим залізом треба випалювати внутрішніх ворогів, — сказала вона. — Ви повинні працювати в міліції, хоч би заради світлої пам'яті наших дівчаток, чия кров кличе до помсти». Ось чому я нещадний до злочинців! Ось чому спалахують вони ненавистю, тремтять від страху, коли зачують моє ім'я. Кажуть, я бездушний… Неправда це! Серце моє — не камінь, в нім є і любов, і доброта. Але якщо зустріну злочинця, хай то буде навіть батько рідний — не пожалію, як не пожалів свого сина!