Якось Уста бува поїхав на чиєсь весілля у сусідній кишлак, і я залишився на робочому місці сам. Дивлюсь, убігає поспіхом голова нашого колгоспу.
— А де ж майстер? — спитав він ще на порозі.
— Скоро буде, але не знаю коли, — одказав я. — Може, надвечір заявиться, на весілля нібито збирався.
Голова постояв, пом'явся, потім спитав:
— А ти зумієш по-людськи постригти мене?
— Та я ж стриг вас недавно, і ви ще й дякували… — нагадав я.
— Тоді давай, тільки швиденько, бо я запізнююсь на нараду в район.
— Прошу, сідайте.
Усадовивши раїса, я з таким завзяттям став до роботи, що ціп просто завороженими очима стежив за моїми спритними руки ми. Я мав поголити йому голову, але, поголивши лівий бік, підклав інструменти і спокійнісінько сів на стілець.
— Чого ти розсівся? — здивувався голова. — Я ж казав тобі, що дуже поспішаю!
— Я оголосив страйк.
— Страйк?! З якої напасті?
— А з тої, що перукарня наша сира, вузька і темна. Ми з Уста бувою не хочемо далі працювати у такому приміщенні.
— Це правда, тут не дуже добре, — погодився раїс-ака, оглядаючи стіни. — Але ж я тобі казав, братику, я дуже поспішаю, запізнююся на нараду. Потім вирішимо це питання.
— Якщо запізнюєтесь — їдьте.
— Ти при своєму розумі?! — загорлав голова.
— Не знаю, — знизав я плечима.
— Кажу тобі: добрий голову!
— Не буду.
Раїс-ака, не тямлячи себе, почав був уставати з місця, але я хутко вискочив надвір, а звідти просунув голову крізь вузеньке віконце.
— Я вас доголю, якщо пообіцяєте збудувати нову перукарню.
— Гаразд, обіцяю, — впав на стілець голова.
— Ви це обіцяєте Уста буві вже десять років.
— Я тебе не дурю, братику, ну йди ж…
— Ні. Напишіть розписку — тоді доголю.
— Я тебе, негідника, завтра ж вижену з роботи! — знову розгнівався раїс-ака.
— Якщо зможете, звільняйте сьогодні, хоч зараз! Краще байдикувати безробітним, ніж обслуговувати людей у такій темній і сирій норі!
— Гаразд, яку написати тобі розписку? — знову впав у крісло голова.
— Досить буде, як напишете, що, коли від завтрашнього дня не почнете будівництва нової перукарні, не називати вас раїсом.
Голова схопився, хотів був шпурнути ногою наш стіл і піти, та вчасно згадав про свою недоголену голову і, зітхнувши, сів на місце. Потім вийняв з кишені кулькову ручку, зірвав зі стіни якусь красуню і, написавши на звороті розписку, подав мені у вікно.
— На, тримай, нахабо, тримай, негіднику! Вдовольнився тепер?
— Ні. Не вдовольнився, — сказав я, повертаючи йому розписку. — Тут бракує печатки.
Раїс-ака знову почав буряковіти.
— Якби ти був моїм сином — відшмагав би за таке знущання найширшою ремінякою. — З цими словами він вивудив з кишені печатку і сердито шльопнув нею по розписці.
— Бери та доголи швидше, шайтанове дитя!
— Вмить, дорогий раїсе-ака!
Мило на голові клієнта, виявилося, давно засохло. Довелося починати все спочатку. Обидва ми мовчали. Я працював мовчки, він сидів мовчки, тільки наші погляди інколи стрічалися. На душі в мене, щоправда, шкребли коти. Думав, от устане зараз, піде просто в правління і підпише наказ про моє звільнення, та ще за одним заходом і Уста буву прожене! Накоїти накоїв я, а відповідати доведеться старому.
Але, на щастя, встаючи з крісла з блискучою, як нікельована куля, і гладенькою, мов яєчко, головою, раїс-ака раптом так зареготав, що, вірте не вірте, вся наша комірчина ходором заходила, двері відчинилися, а вікно зачинилося само по собі!
— Ну й утнув же ти зі мною штуку, — сказав він, надіваючи тюбетейку. — Скільки вже років на світі живу, а такого ще не бачив. Як тебе звуть?
— Хашимджан.
— Чий будеш?
— Син тракториста Кузибая. Знатного механізатора.
— А-а, то це ти — Хашимджан? Той, що… Так, так, зрозуміло… Якби ти був трохи старший, прийняв би тебе на роботу експедитором. Ох і майстер ти, виявляється, домагатися того, що тобі треба. На, тримай оці гроші, купите на них поки що бритв, помазків і таке інше… Ну, ну, відмовишся — не бачити вам нового приміщення, як своїх вух.
Гроші я взяв, але примусив його теж взяти з мене розписку, так що ми поквиталися. І розійшлися друзями.
Слід сказати, раїс-ака дотримав слова. На другий день прийшов головний інженер колгоспу, обміряв рулеткою місце майбутньої перукарні, занотував до записника, скільки і яких будівельних матеріалів треба. А через п'ятнадцять днів усе було готове: ми одержали приміщення з широкими вікнами, просторою прихожою і навіть невеликою підсобною кімнаткою, де ми із старим майстром могли попити чайку, пообідати. На шістнадцятий день ми з Уста бувою працювали, як мурахи, — тягали речі в нове приміщення. На сімнадцятий тільки-но зібралися були з новими силами накинутися на голови та бороди своїх односельців, як раптом Уста буві стало попит. Кілька днів я працював сам. І от якось рано-вранці до перукарні увійшла тітонька Хайри, дружина старого майстра.