— Чоловік мій бажає побачити тебе, — сказала вона й заголосили.
— Як він себе почуває? — спитав я, злякавшись.
Тітонька нічого не відповіла, пішла собі. Я поспішив за нею.
Уста бува мав дуже поганий вигляд. Він лежав із заплющеними очима, знесилено відкинувши голову. Його внуки, правнуки — бородаті дядьки, хлопці мого віку, малята — всі сиділи або стояли довкола нього. Одні гладили йому руки, інші масажували ноги, решта чекали черги: всім хотілося якось полегшити страждання улюбленого дідуся.
Старий майстер нараз розплющив очі.
— Ей, ха, Хашимджане, ти прийшов, синку?
— Прийшов, дідусю.
— Не кидай нашого ремесла, синку. Хай не пустує наша перукарня.
— Не покину, дідусю.
— Будь завжди чесним і чистим.
— Буду старатися, дідусю.
— Служи завжди людям, дитино моя… Діти мої… — По сих словах Уста бува смикнувся і вмовк. Рука його мертво звісилася з ліжка.
— Дідусю! — закричав я.
— Дідусю! — здригнувся будинок від криків та голосіння онуків і правнуків, рідних і близьких Уста буви.
Я ще ніколи в житті так не плакав, як того дня. Я, не вагаючись, помер би замість Уста буви, якби він міг жити замість мене. Цілий тиждень я плакав, навіть уві сні вигукував: «Дідусю! Уста бува мій дорогий!..»
Але ж, як ви знаєте, в усьому кишлаку нашому не знайдеш людини, здатної так швидко перемогти горе і печаль, як я. Взагалі у мене така вдача: одне око плаче, а друге тим часом сміється. На знак пам'яті про старого майстра я вирішив якомога швидше стати до роботи. Написав на жерстині великими літерами: «ПЕРУКАРНЯ ІМЕНІ ПОКІЙНОГО УСТА БУВИ АКРАМА» і повісив просто над дверима. Замість прейскуранта, що мав висіти в нашій прихожій, вивісив таке оголошення:
1. Учні-відмінники обслуговуються безкоштовно.
2. Двієчники платять у подвійному розмірі.
3. Старенькі обслуговуються поза чергою.
а) При бажанні, якщо їм нездужається, вони можуть викликати мене додому. Прибіжу негайно.
4. Діток, які плачуть, буду виганяти геть, щоб не росли боягузами.
Адміністрація: головний майстер-перукар
Хашимджан Кузиєв.
Поки я ходив у траурі, мої односельці, як виявилося, добре-таки позаростали. Роботи було багато, одначе я швиденько з нею впорався. Адже спритності та кмітливості в мене вистачав. Але, певно, через поспішність я припустився грубої, непоправної помилки, за що мене й було справедливо покарано.
Дідусь Уста бува, коли ще живий був, налив у склянку якоїсь отруйної рідини від мух. А я, роззява, подумав, що то вода з хлоркою і прополоскав у ній задля дезинфекції всі свої ножиці, гребінці, бритву… І от у всіх у кишлаку, кого торкнулися мої інструменти, на голові, шиї, обличчі почали вискакувати якісь болячки. Я й так відбріхувався, і сяк, доки стало несила: повісив на двері замок і накивав п'ятами. Відсиджуся вдома, перечекаю бурю в підвалі або на горищі, вирішив я.
Сумне прощання з бабусею
Я вилежувався у тепленькій постелі, лінуючись уставати, і намагався думати про всякі приємні речі. Раптом у хвіртку постукали так гучно, ніби в барабан.
— Хто там? — крикнув я, висунувши голову з-під ковдри.
— Відчиняй, друже. Це я — Закір, — долинув знайомий голос.
Сказати по правді, немає у мене на світі друга вірнішого, ніж Закір. За всяких обставин у житті був він поруч зі мною, умів вибачати багато що. Бувало, навіть лусну його згарячу по лобі, а він тут-таки питає співчутливо, чи не забив я собі руки?
Я зіскочив з постелі й подався до хвіртки.
— Дома нікого немає? — було перше Закірове запитання.
— Нема. Дівчата в школі,» батьки — на роботі.
— А ти?
— Я? Ти ж бачиш, дома. Хворію.
— Це добре, друже, що хворієш. Якщо можеш, похворій іще днів зо три-чотири.
— Чого це?
— Друже, до нас прислали нового перукаря. Він звелів мені піти покликати тебе…
— Новий перукар? — вигукнув я, кидаючись до хвіртки.