Виявилося, що все правда. Біля нашої перукарні сидів незнайомий чоловік. На колінах він тримав невеликий чемоданчик, один ріжок якого, мабуть, прогризли миші. Чоловік мугикав собі під ніс пісеньку про красуню Лайло.
— Ассалому алейкум, — привітався я з ним якомога ввічливіше.
— Це ви і е Хашимджан? — спитав незнайомець, не відповідаючи на моє привітання.
— Саме так.
— У такому разі я попросив би вас відімкнути двері.
— Буде зроблено.
Новий перукар увійшов до приміщення, засунувши руки в кишені, став ходити туди-сюди, зазираючи в кожен куток. При цьому він усе насвистував свою пісеньку: «О Лайло, Лайло, моя незабутня».
— Так от, дорогий мій юначе, — сказав він, переставши нарешті свистіти. — Для початку зніміть оцю неоковирну вивіску над дверима. Хто це такий взагалі ваш Уста Акрам? Хто дозволив назвати його ім'ям цілий державний заклад?!
— Це був мій учитель. От!
— А у вас є спеціальний дозвіл на те, щоб назвати перукарню його ім'ям?
— Нема.
— Тоді негайно зніміть цю штуку.
— Не зніму, — сказав я тихо. У мене раптом залоскотало чомусь у горлі, і я ледь не заплакав.
Новий перукар був такий довготелесий, що драбини не потребував: він простягнув руку, легко одірвав вивіску й закинув її на дах сусіднього магазину. Тоді повернувся назад, зупинився навпроти прейскуранта.
— А це що за нісенітниця?
Я хотів відповісти, але голос мені не корився. У мене тремтіли губи, лоскотало в горлі, щипало в очах, і я не міг вимовити ані словечка.
Новий перукар повкидав усі інструменти мого Уста буви в картонну коробку, що валялася в кутку, глибоко засунув руки в кишені штанів, одкашлявся (я подумав був, що знову засвистить своє «О моя люба Лайло») і заговорив. Тихо так і поважно. Він сказав, що його сюди направило управління районними перукарнями, що я особисто повинен, не відкладаючи на завтра, з'явитися туди ж, одзвітувати, а потім, якщо хочу й далі працювати перукарем, — пройти відповідну комісію.
— А тепер прошу зникнути звідси, — закінчив він свою промову.
Я взяв картонний ящик з інструментами свого майстра і, похнюпившись, пішов до виходу.
— Сподіваюся, що ви не дасте скучати за вами, будете хоч вряди-годи провідувати нас, грішних, — сказав новий перукар, в'їдливо посміхаючись.
— Ви самі, самі ви… — почав я, але так і не зміг нічого вимовити; притиснувши до грудей картонний ящик, вискочив надвір. Додому прибіг за якісь там секунди. Потім цілий день лежав у темній кімнаті, уткнувшись лицем у подушку, не знаю чому: чи то боявся розревтися, чи від злості…
Прокинувся, коли сестричка Донохон полоскотала мені п'яту. Ліниво протираючи очі, вийшов у двір. Там, на сурі, сиділи моя дорога бабуся, тато і ще якийсь незнайомий чоловік. Я пильно подивився на нього і позадкував — це був наш дільничний. Ну, сказав я собі, далі, видно, справи підуть ще гірше. Все зрозуміло: мене вирішили арештувати. Ні-ні, мене не одуриш. Зараз я щезну. Піду начебто вмиватися,» тоді вискочу в садок, викопаю з землі дорогу мою чарівну шапочку, — а там шукайте вітра в полі! Помиляєтесь, мої дорогі: Хашимджан вам не якийсь там пришелепкуватий бевзь. Його так легко за грати не сховаєш!
— Хашимджане, чого ж ти не вітаєшся з гостем? — сказав тато.
— Зараз, таточку, тільки вмиюся.
— Іди спершу поздоровкайся, нечемо!
Тої ж миті дільничний підхопився і, простягти перед собою обидві руки, рушив до мене.
— О-о, Хашимджане, як ти, брат, виріс!
— Та зросту бог для нього не пошкодував, — хутенько докинула бабуся. — Тільки дав він йому це замість розуму.
— Справжній джигіт таким і мусить бути, високим, — сказав дільничний, тиснучи мені руку. А я тим часом напружено думав: «Тікати чи не тікати?»
Зовні товариш міліціонер виглядає нібито доброзичливо, вирішив я. (Проте з якоїсь книжки я знав, що злочинці не мають права називати їх інакше, як «громадянин»). Треба подивитися, що буде далі, а чкурнути — завжди встигну.
Я присів на краєчок сури. Тато і дядько… тобто громадянин дільничний, мигцем так, щоб я не помітив, перезирнулись.
— Та розкрий же рот, Кузи, чи ти власної дитини соромишся?! — вибухнула раптом бабуся.
Бідний мій тато! Геть не вміє говорити — диво та й годі. Він наче для того й народився, щоб працювати, а я — язиком молоти.
Тато відкашлявся, сів зручніше, потім зняв тюбетейку, ударив нею об долоню лівої руки і, мовби не знаючи, що робити далі, надів на голову.
— Так от, синку… Чаю хочеш?
— Ні, чогось не хочеться.
— Так от, синку, ти, мабуть, знаєш, ким я хотів стати, як був молодим. Я ж тобі розказував.