— Отакі справи, — закінчив свою мову наш добрий дільничний. — Усі вже щось вирішили, а як думаєш ти?
Взагалі здорово! Але я ніяк не збагну: уві сні все це відбувається чи насправді? Що мені зараз робити? Плакати чи радіти? Тільки що я ладен був тікати світ за очі, знову піти в мандри. А тепер… Товба!..[2] Я маю стати міліціонером! Що правда, то правда! Тато частенько забалакував про те, що в міліції працюють чудові хлопці: сміливі, одчайдушні, розумні. Що такі якості у мене є, — це всі знають. Але, припустімо, я пішов у міліціонери, а хто ж тоді буде перукарем? Я ж дав слово буві — ніколи не кидати цього благородного ремесла!.. Чи можна буде знайти вихід: удень стригти й голити, а вночі міліціонером служити?
— Ну чого мовчиш, відповідай! — нетерпляче сказав тато.
— А перукарня? Що з нею буде? — запитав я, згадавши того надутого типа.
— Для доброго джигіта і сімдесяти професій мало, — переконливо мовив товариш дільничний. — А перукарувати можна й там. Міліціонер повинен завжди бути охайним…
— Ах, он що! Коли поїдемо? — одразу перейшов я до діла.
— Отже, ти згоден? — схвильовано вигукнув товариш дільничний.
Так само схвильовано ждали, виявляється, моєї відповіді і всі інші. Ви тільки подивіться, цей чоловік ще й питає, чи я згоден! Та пригадайте лишень, коли вагався Хашимджан, обираючи собі нову професію?! Ніколи.
Я став «струнко», приклав руку до скроні і відрапортував:
— Полковник Хашимджан Кузиєв готовий виконувати ваші накази!
Усі, звичайно, засміялись. І до того ж щиро. Потім підоспів плов, після нього ум'яли величезного смугастого кавуна, одне слово, сиділи за дастарханом доти, доки допили навіть охололий чай. Умовилися, що вирушаємо завтра о дев'ятій нуль-нуль, і товариш дільничний попрощався.
Бачили б ви, як крутилися коло мене того вечора мої домашні! Такі уважні стали, що й не сказати. Сестричка Айшахон кинулася прати мої шкарпетки, Донохон прасувала штани, мама пекла з пишного тіста коржі, а тато пішов до колгоспного касира по гроші. Ну, а бабуся не відходила від мене ані на крок. Коли ж я нарешті ліг, сиділа біля мого узголів'я до півночі, гладила моє волосся, та раз по раз цілувала в лоб.
— Об-бо, мій непутящий хлопчику, виходить, знову ти покидаєш нас? — казала вона, ледь не плачучи.
— Покидаю, бабусю, — зітхнув я.
— Пиши мені частіше.
— Писатиму, бабусю.
— Не тиняйся там вулицями пізньої години.
— Не буду тинятися, бабусю.
— Учись сумлінно, щоб стати людиною. — Буду старатися, бабусю.
— Не зв'язуйся там з непутящими хлопчаками. — Не буду зв'язуватися, бабусю.
— Якщо старші щось доручать, не відмовляйся. Постарайся виконати.
— Постараюся, бабусю.
— Якщо сорочку заносиш, випери звечора — до ранку висохне. Не ходи засмальцьований.
— Добре, бабусю.
— У їжі собі не відмовляй. Їж багатенько. Хвалити бога, батько твій непогано заробляє, будемо тобі частенько гроші слати.
— Присилайте частенько, бабусю. Але не забувайте і фруктові посилки слати.
— Ще б, синочку! Ми заради вас і живемо, заради дітей. Головне, щоб смерть не прийшла… — І тут бабуся заплакала.
Я зіскочив з постелі і став заспокоювати її. Де там! Сльози лилися, й лилися, й лилися, видно, немало їх зібралося…
— Ні, ви не вмрете, бувиджан, ніколи не вмрете! — Я обняв свою дорогу бабусю і почав цілувати її поморщені щоки, добрі очі, лагідні шорсткі руки.
— А якщо вмру?
— Ні, не вмрете.
— Ні, вмру!
— Не вмрете.
— Гаразд… Але знаєш, життя — воно така штука… Коли почуєш, синку, мерщій приїжджай, щоб провести мене в останню путь…
— Бабусю!
— Сину мій! Синочку мій непутящий!
Раптом звідкись із глибин моїх грудей вирвалося глибоке зітхання, і я, нащо вже мужній і стійкий, не витримав… Мені здалося, що я ось-ось утрачу свою добру бувиджан, ладну кинутися ради мене у вогонь і воду, не спати ночами, не їсти, не пити, але інколи й боляче ляснути!
— Не плач, синку! — почала тепер бабуся заспокоювати мене.