— Я гадаю, вам зараз набагато безпечніше перебувати тут, аніж в іншому місті. В Америці фальшивомонетники працювали в підвалі комітету по боротьбі з фальшивомонетниками.
Адил-хитрющий засміявся.
— Правильно, Шакірджане, брате мій, — сказав він. — Мухобойка небезпечна для мухи, доки вона літає, але якщо вона сяде на мухобойку, та для неї вже не страшна. Ну, а я скоро перейду жити постійно в підвал полковника Атаджанова.
Вони беззвучно засміялися, трясучи животами, витираючи сльози, що виступили з очей. Наостанку домовилися зустрітись наступного четверга тут-таки, о другій годині ночі.
Могильник, як тінь, вислизнув із-за дерев.
— Усе гаразд, мій благодійнику?
— Бог дасть, усе влагодиться, — одказав Адил-баттал, притягнув до себе Могильника і щось зашепотів йому на вухо. Суфі теж відповів йому пошепки, тож я не зміг почути їхньої розмови. Потім Могильник передав «благодійникові» вузлик з їжею, причинив двері склепу й забив їх цвяхами, наче живцем поховав свого божка.
Майстерність слідчого
Коли я прокинувся, була одинадцята година. Далася взнаки вчорашня безсонна ніч. Салімджан-ака, звичайно, давно вже на службі. У дворі голосно кудкудакала курка. Саме вона й розбудила мене. Я виглянув у вікно: сусідський хлопчик, той, на якого не настачиш штанців, заповзято ганявся за куркою.
— Бахраме, ти що ото робиш? — поцікавився я.
Хлопчик не відповів і, оскільки вже полонив курку, схопивши її за крила, пішов до мене.
— Хашиме-ака, перевірте пальцем ось тут, чи нема яйця?
— Навіщо тобі яйця?
— Дома вже є одне. Якщо буде двоє, продам і куплю гуми на рогатку.
Я пообіцяв Бахрамові принести гуми з умовою, якщо він відпустить курку. Снідати самому не хотілося, тому я купи за рогом чотири пиріжки з потрухом, що їх студенти немилозвучно прозвали «вухо-горло-ніс» і, дорогою знищуючи їх, дістався до відділення. Я поспішав доповісти полковникові про все, що дізнався вчора, одержати вказівки, як діяти далі?
Ліляхон, закинувши ногу на ногу, гортала журнал мод.
— Салімджан-ака у себе? — запитав я, привітавшись з нею.
— Поїхав до Ташкента. Разом з парторгом, — відповіла в на кудись у простір.
— До Ташкента? Чого?
— Там без вашого дозволу затіяли нараду.
— Шкода, мені треба було порадитися з полковником.
— Він залишив замість себе мене. — Ліляхон нарешті підвела голову, взялася руками в боки, підробляючись під Салімджана-ака, спитала: — Так, товаришу Кузиєв, слухаю вас?
— Сьогодні відбудеться відкриття будинку шлюбів, — одказав я, негайно пристаючи до гри. — Від нас мусять з'явитися двоє, пройти шлюбний обряд.
— Отже, доведеться йти нам удвох?
— Ні, умовами заборонено, щоб і молодий, і молода обоє були з міліції.
— Чому заборонено?
— Якщо в них народиться хлопчик, то буде завзятий свистун.
— А якщо дівчинка?
— Якщо дівчинка… то, крім журналу мод, нічого не буде читати.
Ліляхон дзвінко засміялась, ляснула по коліну.
— Ах, Хашим-ака, вам би працювати конферансьє…
Так, жарти жартами, але що робити з Адилом-негідником? А може, поговорити з Халіковим? Ні, не треба. Згарячу він негайно ж кинеться його хапати. Якщо вже пощастило, сітку треба закидати ширше. Адже в ній досі тільки Адил-хитруняка та Шакір-«законник»… А хіба мало ще ховається по різних щілинах їхніх спільників?! Вони не повинні цього разу уникнути правосуддя. Отже, виходить, що втеча Адила-хитруна для нас — на руку ковінька. Вона допоможе нам очистити місто від решти погані. Як каже Салімджан-ака, терпіння в нашій роботі — це половина перемоги.
Дійшовши цього висновку, я зі спокійною совістю узявся до повсякденних справ, яких, до речі, набралося чимало. Крім того, бесіди з Мамаразиком-ака, його міркування примусили мене геть забути про Адила Аббасова.
Правий був полковник, коли казав, що в нашому ділі важливіше мати не швидкі ноги, а розумну голову. І Мамаразик-мка працював за цим принципом. Про кращого помічника мені годі було й мріяти. За якихось п'ятнадцять-двадцять днів пін дав лад усім справам. З двадцятьма чотирма своїми помічниками перевірив усі підприємства і магазини, ресторани і кафе, які викликали підозру. Так, Мамаразик-ака виявився асом обехеес. Важко уявити, що така неоціненна людина пролежувала б удома ліжко, одержуючи свою пенсію. А тепер завдяки Салімджанові-ака він знову у вирі життя, знову корисний член суспільства.