Вовкулака Аббасов виважив на руці мішечок, труснув ним — коронки жалібно бренькнули.
— Тут усього грамів триста, не більше, — зітхнув Адил-лис. — Цим не відкупишся від Шакіра, простісінько видасть.
Він примружився, закусив губу й надовго замовк, утупившись в одну точку. Потім стрепенувся, вихопив свого ножаку, нагнав його в землю.
— Могильнику!
— Слухаю вас, рятівнику мій!
— На коліна!
— Благодійнику… я…
— На коліна, кажу! — несамовито просичав крізь гнилі зуби «благодійник».
Суфі, не зводячи зляканих очей з ножа, опустився на коліна.
— Присягай, що нікому ні слова не скажеш про те, що зараз побачиш. Інакше оцей ніж відрубає твою голову!
Могильник поклявся. Він тремтів, як осиковий листок.
Ах, он у чому річ, виявляється! Найбільший скарб вовкулаки — спадщина, залишена йому батьком-скототоргашем, — зберігалася в одній з могил на цьому самому кладовищі! Шакіру-законнику він збрехав, коли говорив, що весь його скарб зберігається в далекому кишлаку. Скарб він перевіз і приховав під старим тутовим деревом, коли померла середульша дружина.
Два негідники відсунули покритий мохом мармуровий пам'ятник, розрили могилу і витягли важку сталеву скриню. Потім усе зробили, як було до цього, поставили пам'ятник на місце. Впорали вони все це дуже швидко, зате змокріли від ноту, часто оглядалися, припадаючи до землі за кожним шелестом. Очі їхні горіли безтямним вогнем. «Боже мій, — подумав я, — до чого може дійти людина! Чи оці ось — уже давно не люди?..»
Відтягли скриню в склеп. Вовкулака став перед нею навколішки, поклав голову на віко й надовго завмер, ніби заснув спокійним сном. Раптом плечі його здригнулися, почулись якісь схлипування і Адил-розбійник уголос заридав, як мала дитина:
— Тату, таточку мій дорогий!
— Благодійнику… Заспокойтеся… — легенько доторкнувся Могильник до його плеча.
— Чи для того ви багатіли, щоб ваш син спав у склепі, по сусідству з мерцями? Чи для того старалися, щоб я, мов той вовк, таївся від людей?
— Не плачте…
— Таточку мій!.. — І раптом баттал замовк, наче вимкнули радіоприймач на півслові. Вовкулака втер кулаком сльози, вставив кинджал у замок… Пролунав мелодійний дзвін, і віко скрині відчинилося. Скриня була повнісінька золотих монет, старовинних прикрас, — таких не побачиш навіть у музеях, — обручок, перснів, браслетів, — усе це заблищало, засяяло при кволому світлі свічки. Два живих трупи пожадливо посміхалися, облизуючи пересохлі губи.
— Оцей пістолет також татусь залишив мені, земля йому пухом. Із Кашгара привіз. — Аббасов заховав пістолет і запасні обойми в кишеню, гордо випростався. — І ось я знову король! Ти чуєш, Могильнику?! Це золото повернуло мені силу й могутність! Тепер зі мною не справиться ні міліція, ні суд, ні сам господь бог. Знову я шах цього міста, його шахиншах!
Через півгодини Могильник Суфі сповив майбутнього «шаха» в саван, поклав у домовину, наче маля в ліжко, забив двері склепу й пішов собі.
Непотрібна професія
Можу заприсягтися, що парк наш за весь час свого існування не бачив стільки народу, скільки тепер за один день. А веселощів? А святковий, ошатний вигляд людей? Це вже саме собою зрозуміло. Сурмлять карнаї-сурнаї, гримить барабан. Плавом пливе по вулицях люд: маленькі дівчатка з пишними бантами, меткі хлопчики із затиснутими у жменях мідяками, зекономленими на сніданках; підпарубчаки-старшокласники — активісти боротьби за гарну успішність; енергійні дружинники з яскраво-червоними пов'язками на рукавах, молоді красуні, робітники, що стали на боротьбу із п'янством, — навіщо перераховувати, весь, весь міський люд тече по вулицях, аж до дідів і бабусь із хворими попереками.
Біля водопровідної колонки стоять дві такі бабусі.
— Що там сьогодні в парку, голубонько, ви не відаєте?
— А ви, любонько, хіба не чули?
— Ні, нічогісінько не чула.
— Там же сьогодні зліт.
— Зрозуміло. А я все думаю, з якого дива мій добіг спозаранку, приодягся, причепурився? Свято начебто, а фін. каже: «Сьогодні похорон. Будемо ховати злочинність».
— Товба! Та де це видано: похорон з музикою[29]?
— Хто їх знає, нова мода, мабуть!
— Ой, та в мене ж масло горить!..
Так, бабуся не помилилася — в парку відбувався зліт. Районний зліт помічників міліції. Я сам до сих пір не розумів, виходить, значення цього слова. Тепер я вже знаю, мене не проведеш. Зліт — це захід, на початку якого грають карнаї-сурнаї, в середині виголошують довгі промови, і все завершується оплесками… Як стало мені відомо, директор парку цілих п'ятнадцять днів розсилав запрошення, віддруковані в друкарні. В них говорилося: «Ласкаво просимо на народне гуляння, присвячене славним працівникам міліції та членам добровільних народних дружин. У чайханах ви зможете брати участь в аскія — змаганнях дотепників, на відкритих сценах парку побачите самодіяльні вистави, які розвінчують хабарництво, злодійство, здирство. А також різноманітні ігри, видовища».