Зліт відкрився рівно о дев'ятій. В літній великий зал кінотеатру помістилося шістсот сорок чоловік, решта товпилася біля входу й навколо приміщення. Урочисті збори відкрив товариш Умаров. Удосталь нахваливши дружинників, він оголосив:
— Слово надається начальнику районного відділення міліції товаришу Атаджанову!
Салімджан-ака… бідолаха Салімджан-ака, така розумна, поважна, така могутня людина, а як доходить діло виступати — губиться, як хлопчик. Через кожні двоє слів почухує плече, відкашлює в кулак, ніби від цього мова потече струмком! Помимривши трохи, він приклав руку до грудей:
— Товариші, даруйте, я взагалі не вмію говорити з трибуни, а зараз — тим паче: від радості перехоплює дух. Та коли ще трохи зааплодуєте, то я, слово честі, ладен замість доповіді хвилин тридцять поплакати вам тут. Сорок років я мріяв про той день, коли боротьбу проти правопорушників усіх мастей візьме в свої руки народ. Дочекався такого часу. Мрія моя збулася! За останні шість місяців у порівнянні з шістьма місяцями минулого року кількість злочинів зменшилась на вісімдесят п'ять процентів, а порушень громадського порядку — на дев'яносто шість!
Зал шалено заплескав у долоні. Випадково глянувши через плече, я помітив нашого товариша Халікова. Він також завзято аплодував.
— Ія! — гукнув я. — Як же так, товаришу майор, адже ви пророкували, що починання полковника залишаться на папері?!
— Ну й що?! — відрубав Халіков. — Мало чого не набалакають деякі люди під гарячу руку!
Салімджан-ака попробував говорити далі:
— Міністр внутрішніх справ, вітаючи нас… — Грім оплесків знову перепинив його. У всіх присутніх, видно, давно свербіли долоні. Почулись вигуки:
— Будемо ще дужче старатися!
— Злочинність знищимо в самому зародку!
— Перетворимо свій район у район комуністичного побуту!
Спочатку я подумав, що більшу частину запасу оплесків заробив Салімджан-ака, але побачили б ви, що зчинилося, коли на сцену зійшла Каромат-опа Хашимова й заходилася вручати грамоти і премії громадським активістам: тридцяти шести хлопцям і дівчатам, одинадцяти бабусям і семи дідам. Заодно призи дістали і полум'яні ентузіасти нашого пожежника Самада-ака.
Після церемонії нагороди голова зборів кілька разів підряд дмухнув у мікрофон і ледь підвівся, щоб оголосити ім'я чергового доповідача. Але його зупинив Муслім-бобо: він неждано підняв угору руку. Не чекаючи, коли дозволять сказати слово, він швидко пішов до сцени, так і тримаючи підняту руку. Ордени й медалі, навішані на білий яхтак, весело подзенькували в лад його крокам.
Спинившись перед трибуною, Муслім-бобо схопився за бороду, на мить задумався, потім нерішуче звернувся до залу:
— Друже Мерган, може, сам спробуєш?
— Говори вже, як вийшов, — відповів старечий голос.
— Ну що ж, спробую. Дорогі друзі, я працюю сторожем тридцять шостого магазину… — Муслім-бобо затнувся, поліз у кишеню, дістав окуляри, зачепив їх на перенісся, потім дістав якусь пошарпану, замацану книжечку, перегорнув її раз, удруге, зрештою прочитав, ворушачи губами, й задоволено проказав:
— Точно так, у тридцять шостому… А Мерган сторожує атласний магазин… Я правильно кажу?
— Правильно, — відповів той самий старечий голос.
— Отож, як пішло це діло з дружинниками, то й не стало чого робити нам з Мерганом. Полежуємо собі в закутку, згадуємо конокрадів миколаївських часів, а поряд висвистує електричний чайник… Ми так вважаємо: одержувати платню, нічого не роблячи, це по-старому — гріх, а по-новому… як це? — безпринципно… А хіба мало таких, як ми з Мерганом, є тепер? За часів жорстокого царя сторожів було мало, а злодіїв, а грабіжників — тьма-тьмуща. На все старе місто ходив горбатий дід із своєю тріскачкою… А тепер, злодіїв — раз-два та й усі, а сторожів — сила-силенна! Сторожі магазинів, охорона заводів та фабрик, вахтери всяких контор… Гей, люди, знаєте, що в одному нашому маленькому районі, виявляється, є двісті шістдесят сторожів!