— Еге-е, паспорт також зник?!
— О всевишній! — похитнувся від жаху Суфі.
— Не смій турбувати Всевишнього! — заверещав, шаленіючи, Адил-баттал. — Де скриня? Куди ти приховав золото?
Могильник Суфі також відчув себе зле, помітивши дивну порожнечу в кишенях.
— Як ви смієте мене звинувачувати, коли самі вигребли з моїх кишень усе до останньої копійки?! — Він став зловісно підводитися з місця. — Гляньте, в кишенях вітер свище. Ви поцупили в мене навіть складаний ножик!
— Зрадник!
— Дрібний злодюжка! — І два живі трупи кинулись один на одного з кулаками.
Адил був лютий, мов сто чортів, адже він утратив усе, що мав, і надію на порятунок. Ну, а Могильник, старий рецидивіст, не вперше брав участь у подібних бійках та ще й он як відгодувався на дармових харчах! Одне слово, вони так відлупцювали один одного, що обидва, знеможені, повалились додолу. Був би бідний шейх Адил живий, пополамав би він голову над тим, кому віддати пальму першості.
Якийсь час Адил і Могильник, обіпершись об стіну, мовчки пронизували один одного очима.
— Де скриня?
— Віддай складаний ножик!
— Куди поховав пістолети?
— Гроші забрав, хоч би монетку залишив на проїзд!
Після цього заходились битися з новою силою. У склепі чулися лиш глухі звуки стусанів та вигуки: «Ось тобі пістолети, йо Ходжа Ахрару Валі!», «Ось тобі складний ножик, йо Джамшиді!»
У цей час повз склеп проходив якийсь богомільний дід Абдуразаак-ата, котрий вирішив перед вранішньою молитвою провідати могилу невістки, що померла під час пологів, і почув гамір, глухі окрики, важке сопіння. Спершу він злякався, подумавши, чи не воскрес наш найсвятіший шейх Адил, але цікавість узяла гору, і він, заглянувши у щілину дверей, побачив, як два… покійники в саваних лупцюють один одного.
Старий злякався тепер насправді й навпростець кинувся до мечеті Ходжа Ахрару Валі, де вже зібралося чоловік тридцять молільників. Усі нашвидку порадилися і незабаром тісним кільцем оточили склеп. Але ніхто не насмілювався підійти до дверей. Тоді імам мечеті виявив неабияку відвагу: прочинив двері й відсахнувся, викрикнувши:
— Будь ти сам шайтан — щезни!
Відповіді не було.
— Будь ти привид чи ангел — щезни!
І знов тихо. Тоді імам здогадався, що тут щось нечисте, що сили небесні тут ні до чого і треба вдатися до сил земних.
— Закір-кади[30], біжіть подзвоніть у міліцію!
Не встиг він доказати ці магічні слова, як спочатку зі склепу вибіг довгий мрець із палицею в руці, за ним слідом — мрець-коротулька. Обидва стрімголов припустили до задніх воріт кладовища. Молільникам не лишалось нічого іншого, як кинутися в погоню, затиснувши попід пахви калоші, які раз у раз злітали з ніг…
Далі — більше: до переслідувачів приставали все нові й нові помічники — двірники, рознощики молока, робітники, що поверталися з нічної зміни, бабусі, що попідводились раненько місити тісто. Юрба густішала, росла й переслідувала злочинців, доки не оточила вкрай знесилених «покійничків». Але підійти до них ніхто не осмілювався.
— Невже це привид святого шейха Адила? — висловив хтось здогад. — Тоді хто ж другий?
— А може, злодії, які причаїлись у склепі?
— Та ну тебе, хіба залишились у нашім місті злодії?
— Може, їх поховали помилково? Буває ж таке…
— А чому тоді вони ховають лиця? І чого тікали?
— Видно, бояться.
— Тоді точно — злодії!
— Може, це артисти репетирують роль злодіїв?
— Цілком можливо. Носяться ж чутки, що скоро екранізують «Гьорогли Султана»[31].
— Дива!
— Коли настане страшний суд, сусіде, кажуть, святий отець Баховутдін вийде з могили!
— Ей, святенники, явіть-но свої світлі лики!
В цей саме час ми наздогнали юрбу, захекані, спітнілі, наче коні, і кинулись до злочинців, розштовхуючи юрбу.
— Хашиме, чого ти дивишся, відкрий їм лиця, нехай люди побачать! — розпорядився Атаджанов.
Я зірвав савани з живих трупів. Вражена юрба ахнула, на мить заклякла, мов загіпнотизована, потім сколихнулась, як штормове море.
— Та це ж зовсім не шейх Адил, а Адил-баттал!
— Верховода всіх злодіїв. Недалеко ж утік…
— Від людей не втечуть!
— Хабарник!
— Брехун!
— Облудник!
— Бий їх! — закричав хтось там.
Ненависть до злочинців була, видно, мов та бомба уповільненої дії, і ось тепер вона вибухнула. Одне слово, артилерійський обстріл був такий, як треба, і слід визнати, що основний удар дістався по мені й Салімджану-ака: адже ми повинні були захистити злочинців од самосуду. Не знаю, чим би все це закінчилось, якби не підоспіли дружинники.