— Ні. Принаймні нам про це невідомо.
— Щось тут дуже дивне, Білле. Ти будеш про це казати детективу Гантлі й міс Красиві Сірі Очі?
Ходжес бере з тарілки останній, найменший шматочок м’яса — і отримує нагоду впустити його назад.
— А чого вона тобі не подобається, Холлі?
— Ну, вона мене за ненормальну вважає, — спокійно пояснює жінка. — Такі справи.
— Та я впевнений, що вона не…
— Та ні. Вважає. І, мабуть, думає, що я й небезпечна теж, після того як я дала по голові Брейді Хартсфілду на концерті «Довколишніх». Але мені все одно. Я б і знову так зробила. Хоч тисячу разів!
Він кладе долоню на її руку. Палички в пальцях Холлі вібрують, мов камертон.
— Я знаю, що ти б так зробила. І була б тисячу разів права. Ти врятувала тисячу життів — і то за мінімальними оцінками.
Вона витягає руку з-під його руки й починає збирати крупинки рису.
— Ну, я можу жити із тим, що хтось вважає мене за ненормальну. Я все життя мала справу з такими людьми — з моїх батьків починаючи. Але тут і ще дещо. Ізабель бачить тільки те, що перед очима, і не любить тих, хто бачить більше чи, принаймні, шукає чогось більшого. Вона і до тебе так ставиться, Білле. Вона ревнує. Ревнує Піта до тебе.
Ходжес нічого не каже. Такої можливості він не розглядав.
Холлі кладе палички.
— А ти не відповів на моє запитання. Ти розкажеш, що нового дізнався?
— Ще ні. Є дещо таке, що я хочу зробити спочатку, якщо ти затримаєшся в офісі після обіду.
Холлі усміхається, дивлячись у тарілку із залишками страви.
— А я завжди так.
Білл Ходжес — не єдина людина, якій не сподобалося, що Беккі Хелмінгтон замінили. Сестри й санітари мозкової травматології прозивали своє місце роботи «Відро» чи «Мозкове відро», а Рут Скапеллі вже давно стала в них позаочі «сестрою Ретчед»[14]. Не встигло й трьох місяців її роботи минути, як вона вже попереводила в інші відділення трьох медсестер за всякі дрібні гріхи, а одного санітара звільнила за паління в підсобці. Халати деяких кольорів вона персоналу заборонила під приводом того, що вони «занадто відволікають» чи «занадто нав’язливі».
А от лікарям вона подобалася. Вони вважали її швидкою і компетентною. З пацієнтами вона теж працювала швидко й компетентно, але холодно і не без певної прихованої зневаги. Вона не дозволяла собі сказати про навіть найтяжче вражених «овоч» чи «колода», принаймні при свідках, — але щось таке було в її ставленні.
— Вона знає свою справу, — сказала одна медсестра іншій у кімнаті відпочинку невдовзі після призначення Скапеллі. — Тут не посперечаєшся, але чогось важливого бракує.
Друга медсестра — ветеран із тридцятирічним стажем, яка бачила все, що можна, замислилася. І промовила єдине, але слушне слово:
— Милосердя.
Скапеллі ніколи не демонструвала холодності чи зневаги у товаристві Фелікса Бабіну, завідувача неврології, коли він проводив обхід. Але коли б вона й демонструвала, то він би, мабуть, не помітив. Дехто з лікарів усе ж помічав це, але мало хто зважав на своє спостереження: дії такої нижчої раси, як медсестри, навіть хоч би й старші медсестри, залишалися поза їхньою королівською увагою.
Скапеллі немовби відчувала, що всі пацієнти клініки, незалежно від тяжкості їхнього стану, несуть за цей стан певну частину відповідальності — і коли б вони хоч трохи постаралися, то, звичайно, відновили б бодай частину функцій свого організму. Проте вона робила свою справу добре, у чомусь навіть краще за Беккі Хелмінгтон, яку всі любили значно більше. Якби новій старшій медсестрі це сказали, Рут Скапеллі відповіла б: я тут не для того, щоб мене любили. Я тут для того, щоб дбати про пацієнтів, — абзац і крапка!
Проте є у «Відрі» такий давній пацієнт, якого старша медсестра справді ненавидить. Це Брейді Хартсфілд. Причина не в тому, що він убив чи травмував тоді в центрі когось із її друзів чи родичів, — вона просто вважала, що він шахрує. Уникає заслуженої кари. Зазвичай Скапеллі трималася від нього якнайдалі й відправляла до нього когось іншого — бо через один погляд на нього вона цілий день потім не могла відійти від люті, що всю систему може одурити така потвора. Була й інша причина, з якої вона не схильна до нього ходити: вона в його палаті не зовсім довіряла собі. Уже два рази вона дещо зробила. Із таких речей, які, коли б хто побачив, призвели б до її звільнення. Але цього січневого дня, саме тоді, коли Холлі й Ходжес доїдали свій обід, її немов на невидимій мотузці тягло до палати 217. Щойно вранці вона була змушена туди сходити, бо лікар Бабіно вимагав супроводжувати його на обходах, а Брейді в нього — зірковий пацієнт. Лікар дивується, наскільки його стан покращився.
14
Сестра Ретчед — жорстока старша медсестра з роману Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі».