Михайло Борисович: Яка мудра у вас жінка. А чому ви ніколи не приїздите на курорт разом?
Леон Якович: Я був би дуже радий, якщо зміг би взяти з собою дружину. Але у неї дуже хворі ноги. Вона без підтримки не може пройти більше двухсот кроків. Я повинен завжди піклуватися нею. Вона відпускає мене сюди для того, щоб я відпочив й набрався сил на наступний рік. А я ходжу тут наодинці та постійно думаю про неї. На ці два тижня до нас приїздить її сестра зі Львова. Вона дуже прекрасна людина, але їй вже 73 роки. Дві бабусі можуть розмовляти скільки завгодно часу, але на звичайні щоденні побутові справи сил вже не вистачає.
Михайло Борисович: А я ніколи не був одружений. Коли повернувся з армії, найкращих дівчат вже розібрали. Потім працював телемеханіком у побутових послугах. Там колектив був скрізь чоловічий. Любові я там не знайшов, але навчився дуже гарно проголошувати тости та розливату горілку з рукава, не виймаючи пляшки. Потім все почало розвалюватися. Радянська влада вирішила піти у небуття, найкращі й найнагліші керівники комсомолу та партії за допомогою бандитів та покидьків швиденько прибрали до рук усі ласі шматки промисловості СРСР. Так я залишився без роботи й вимушений був піти заробляти гроші на місцевому ринку. Але у біографії моєї сім'ї ніколи не було торгових здібностей. Куплений для перепродажу товар прийшлося продати за копійки, старе авто пішло у погашення боргу. Мене виручало тільки те, що я дуже любив книги. Я постійно читав. Не тільки художню літературу, а й критику, спогади, документальні речі. Це допомагало мені хоч якось розуміти людей та світоустрій, й остаточно не впасти в депресію. І ось одного дня до мене в перший раз прийшли справжні почуття. Я зустрів жінку, яка здалася мені уособленням ідеалу. Я шукав роботу й прийшов сюди, на цю площу купити газету з об'явами. Вона працювала у цьому кіоску. Світлана була старша за мене на три роки, але її вигляд, стан та яскраві блакитні очі не залишили мене байдужим. Ми почали зустрічатися й через кілька місяців я освідчився їй у коханні. Це було складно. Я переживав, що для людей нашого поважного віку це виглядає трохи смішно. Два пенсіонери вирішили покохатися. Я набирався сил кілька тижнів. І ось, я прийшов до неї у цей кіоск з букетом квітів та в своєму єдиному найулюбленішому костюмі. Вона все зрозуміла. Тільки я намагався відкрити рота, вона піднесла до моїх губ свою долонь, й тихесенько сказала: «Не треба нічого говорити. Я згодна. Я згодна на все. Я так давно чекала цього. Я буду найбільш щасливою людиною в найближчі два місяці».
Леон Якович: Тільки два місяці?? Чому такий незвичний термін?
Михайло Борисович: Виявилося, що вона невиліковна хвора. У неї був рак. Ці два місяці ми жили один одним. Постійно гуляли парком, їли морозиво, ходили у гості. Я намагався не підвищувати на неї голос й не сваритися. Це було не складно, тому що вона ніколи не давала ніяких приводів для цього. Коли біль вже доставляла їй дуже сильний дискомфорт, ми одягли свої найкрасивіші речі й пішли вдвох до самого дорого ресторану у нашому місті. Ми пили вино, дивились один на одного й мовчали. Я не вірив, що це наша остання зустріч… Я не знав що повинен сказати у такий момент. Я плакав. А вона… Вона дивилась на мене з такою любов'ю й добротою, як дивиться матір на своє дитя, коли воно вперше сказало слово «мама», або коли вперше в житті воно заснуло на твоїх руках. Ми не власні над часом, а час не дуже схильний реалізовувати наші бажання. В душі я дав собі клятву ніколи не забувати про неї. Перші місяці я ходив на кладовище, саджав квіти на її могилі, прибирав листя та розмовляв з нею про своє одиноке життя. Але, одного разу, коли я йшов через цю площу, побачив на цьому кіоску об'яву: «На роботу потрібен кіоскер». Це місце було дуже важливим у наших стосунках. Воно подарувало мені її. І ось уже десять років я ходжу сюди й відчуваю, що вона тут зі мною… Підтримує мене та радіє моєму життю. Сьогодні ввечері, як раз буде ювілей мого служіння в цьому кіоску. Приходьте сюди о сьомій, я запрошую вас на моє маленьке свято.
Леон Якович: Дуже дуже вам дякую. Я, звичайно, не належу до числа Ваших близьких друзів, але почуваюсь тут дуже самотньо й буду щасливий цей вечір провести в приємній компанії.
Михайло Борисович: Сподіваюсь, вам сподобається. Посидимо, побалакаємо про життя, трохи вип'ємо. Звичайно, дами теж запрошені. Так що дрес-код та фейс-контроль має бути на висоті!
Леон Якович: Я захвачу із собою одну не дуже велику, але дуже «гурманісту» пляшечку французського червоного вина. Я її вже третій рік поспіль приводжу сюди з собою, але випиту ніяк не зберуся. Не має приводу. Не має бажання.