Кипарис і маки
Дівчата-маки погойдуються на вітрі врізнобіч, палахкотять червоно, аж подих перехоплює. А за квітником молодий кипарис їх пильнує, теж під вітром гривкою киває, вклоняється, до маків промовляє:
— Ви ж мої човники з вітрильцями пломенистими, вбачайте, бо буря надходить!
— Які ще там човники, — відказують маки, — телепень ти, кипарисе, хоч і великий!
— А ондечки животинка мідна, глянсована та лискуча!
— Де там мідна, то ж сонечко, — картають його квітки, — виріс ти, кипарисе, а розуму не набравсь!
Аж тут сонечко кілька разів зітхнуло, та й за лазурові гори закотилося.
Вітровій з півдня дмухнув — кипарис зелений, наче кінь хвостом, гіллям замаяв, квітки щось вітрові гарячково защебетали, та ба — той повз них протупав, і словом не озвавсь.
Принишкли маки. Сиві хмари на сході горами звелися — аж чотири в ряд.
Зашепотіла найменша квіточка, ніби сама до себе:
— Ой лишенько, невже отак серед хору таких самих, як я, маю віку звікувати? Побути б хвильку царицею, а там і життя не жаль!
Сусідка, чорним по червонім уцяткована, їй відказує:
— Твоя правда, любонько! А мені б хоч днинку одну зіркою побути, й теж на завтра умерти не шкода.
— Ти й без того гарна, — каже перша. — Мені б твою красу!
— Хіба ж у мене краса! Хоча за тебе я, здається, й справді вродливіша. Але, знаю вже, не найкраща з усіх. От, скажімо, наша цариця, Текра — куди мені до неї! Подивись лишень, як до неї комахи залицяються — що ґедзі в блакитних камізельках, що джмелі жовті басаманисті.
На сусідньому квітнику, де троянди ростуть, чорт на жабу обернувся, в синій сурдут, мов у Бетховена, вбрався. Пахолка свого юнкою-трояндою зробив, од місяця вишуканішою, за руку її веде, а сам роззирається, наче дорогу шукає.
— Ой, заблукали ми. Ще й мапа така, що не розбереш. От не щастить! Треба в когось дорогу запитати. Гей, панянки, де тут живе той лікар, що вродливими робить? Як побачили маки дівчину-троянду, як почули про лікаря, що вродливими робить, неначе поніміли, засоромилися — ні пари з вуст. Жаба-чорт і каже до троянди:
— Овва, та ці маки зовсім неотесані, а може й глухі.
Молода троянда, цебто пахолок його, лише губу закопилила й кивнула спогорда.
Тут Текра-цариця таки зважилася обізватися:
— Чого шукаєте, добродії?
— Даруйте, пані, де тут шпиталь, де вроду наводять?
— Це ви даруйте, бо ніколи про такий не чула. Невже таке в нашій околиці є?
— Авжеж! Подивіться на мою доньку — така була потворна, так через це побивалася! Тричі я її до цього шпиталю водив, три зілля дав їй лічець. От і дивіться — тепер од вас незгірша. Завтра ми з нею до самого Нью-Йорка їдемо, а поки вирішили зайти, лікареві подякувати. Що ж, бувайте!
— Стривайте, стривайте! А той лікар тільки в шпиталі гарними робить, чи теж світом мандрує?
— Певно, мандрує!
— Може, попрохаєте його, аби при нагоді й до нас завітав?
— Ну, не знаю, чи то годиться, я ж йому не свій брат. Але гаразд, попрохаю. Ходімо, доню! Прощавайте!
Узяв чорт «доньку» за руку, відійшов за греблю, око примружив і каже:
— Вертайся додому, вари юшку з карасів із капустою. А я лікарем обернуся.
І справді, обернувся на сивобородого лікаря. А чортів пахолок перекинувся горобцем і гайнув додому.
Гори-хмари на сході ростуть, білішають, самої вершини неба сягають.
Поспішає чорт ізнову до квіток.
— Здається, сюди мене викликали. На брамі нічого не написано. Попитаю лишень! Чи тут мешкають панночки маки?
Мудра Текра відказує, хоч серце в неї й тьохкає:
— Так, маки — то ми. А ви хто будете, добродію?
— А я — лікар. Переказав мені його вельможність граф, що ви мене шукаєте.
— Так, пане лікарю, дякуємо, що завітали. Даруйте, що присісти нема на чому. Подивіться, чи з нас вийдуть красуні?
— Вийдуть, вийдуть. Треба вам три зілля дати, як графовій доньці. Тільки вони дорогі!
Маки аж на виду перемінилися, зітхають тужно. Текра питає:
— Скільки ж ці зілля коштують?
— Кожне — по п’ять золотих.
Мовчать квітки. Чорт-лічець і собі мовчить, на небо позирає та борідку пощипує.
Гори-хмари потроху розвіюються, золотом висявають, на північ хиляться. Нічого не кажуть маки. І лікар нічого, знай борідку перебирає. Квітник із трояндами вдалині огортає синява. Налетів вітерець, маки наче оживилися, зашелестіли.
Лікар оком стрельнув, та й далі мовчить, перед собою дивиться.
Аж раптом найменша квіточка зібралася з духом:
— Пане докторе! Щоправда, грошей у мене — ані шеляга, зате в голівці маю опіум. Може, візьмете його?