Міс Ґросвінор уже трохи змогла відновити свою величну поставу, але не зовсім. Вона увійшла до кабінету з досить боязким виглядом, без тієї лебединої грації, з якою зазвичай ходила раніше, і відразу категорично заявила:
— Я цього не робила!
Інспектор Ніл промурмотів з умисним сумнівом у голосі:
— Справді?
Він указав на стілець, на якому мала звичай сидіти міс Ґросвінор із блокнотом у руці, коли містер Фортеск’ю викликав її, щоб продиктувати якісь листи. Тепер вона сіла неохоче й подивилася на інспектора Ніла з тривогою в погляді. Інспектор, чия уява мандрувала від гіпотези до гіпотези — зваблення? шантаж? — уявляючи собі цю платинову блондинку на лаві підсудних, дивився на неї поглядом, який здавався заспокійливим і злегка дуркуватим.
— У чаї нічого шкідливого не було, — сказала міс Ґросвінор. — І не могло бути.
— Зрозуміло, — сказав інспектор Ніл. — Будь ласка, назвіть ваше ім’я й адресу.
— Ґросвінор. Айріні Ґросвінор.
— Як ви пишете своє прізвище?
— Як назву майдану[2].
— Гаразд, а ваша адреса?
— Рашмур-роуд, 14, Мазвел-Гіл.
Інспектор Ніл задоволено кивнув головою.
«Зваблення відпадає, — сказав він сам собі. — Це не любовне гніздечко. Респектабельне житло в оселі батьків. Шантаж теж відпадає».
Ще один набір добрих спекулятивних теорій розвіявся, не лишивши й сліду.
— То хто все ж таки приготував йому чай? — запитав інспектор із перебільшеною люб’язністю в голосі.
— Звичайно ж, я. Це входило до моїх обов’язків, я хотіла сказати.
Не кваплячись, інспектор Ніл наказав їй у всіх подробицях описати ранковий ритуал приготування чаю для містера Фортеск’ю. Філіжанка з блюдцем і чайничок для заварки були вже запаковані й відправлені на аналіз до поліційної лабораторії. Тепер інспектор Ніл довідався, що тільки Айріні Ґросвінор, і ніхто, крім неї, не доторкався до тієї філіжанки, блюдця та чайничка для заварки. Щодо чайника, то ним користувалися всі працівники офісу, й Айріні Ґросвінор наповнила його водою, набравши її з крану в туалетній кімнаті.
— А де ви брали чай?
— Це спеціальний китайський чай, який належить містерові Фортеск’ю. Я зберігаю його на поличці за дверима своєї кімнати.
Інспектор Ніл кивнув головою. Він запитав про цукор і почув, що містер Фортеск’ю пив чай без цукру.
Задзвонив телефон. Інспектор Ніл підняв слухавку. Вираз його обличчя трохи змінився.
— Лікарня Святого Юди?
Він кивнув головою міс Ґросвінор і повідомив їй, що вона може йти.
— Це поки що все, дякую вам, міс Ґросвінор.
Міс Ґросвінор поквапно покинула кабінет.
Інспектор Ніл уважно дослухався до звуків тонкого, без будь-яких емоцій голосу, що говорив до нього з лікарні Святого Юди. Слухаючи той голос, він нашкрябав олівцем кілька таємничих знаків у куточку блокнота, що лежав перед ним на столі.
— Кажете, помер п’ять хвилин тому? — запитав він. Погляд його впав на ручний годинник на зап’ястку. «Дванадцята година сорок три хвилини», — занотував він у блокноті.
Голос без емоцій повідомив, що доктор Бернсдорф хоче особисто поговорити з інспектором Нілом.
— Гаразд. Кличте його сюди, — сказав він тоном, який, либонь, шокував своєю безцеремонністю власницю тонкого голосу, що промовила ім’я доктора Бернсдорфа з глибокою шанобливістю.
Після цього у слухавці почулося клацання, гудіння й далекий шепіт, наче там розмовляли якісь привиди абощо. Інспектор Ніл терпляче чекав.
Потім без будь-якого попередження пролунав густий бас, який примусив його відвести слухавку від вуха на дюйм або два.
— Вітаю тебе, Ніле, старий стерв’ятнику. Ти знову харчуєшся своїми трупами?
Інспектор Ніл і професор Бернсдорф із клініки Святого Юди познайомилися під час розслідування справи про отруєння понад рік тому й відтоді зберегли дружні стосунки.
— Наш чоловік помер, так мені повідомили, докторе.
— Так, він справді помер. Ми вже нічого не могли вдіяти на той час, коли його сюди доставили.
— І яка ж причина смерті?
— Ясна річ, ми зробимо розтин тіла. Дуже цікавий випадок. Справді дуже цікавий. Я радий, що мені довелося мати з ним справу.
Професійна втіха, яка пролунала в густому басі професора Бернсдорфа, підказала інспектору Нілу принаймні одну річ.
— Судячи з твоїх слів, не думаю, щоб ти вважав цю смерть природною, — сухо зауважив він.
— Жодного собачого шансу на те, що він помер природною смертю, — енергійно підтвердив доктор Бернсдорф. — Я, звісно, кажу неофіційно, — докинув він із запізнілою обережністю.