Констебль-детектив Вейт підстругав свого олівця. Не без заздрості в голосі відзначив, що кабінет, у якому вони сидять, розкішний. Він окинув схвальним поглядом величезні крісла та письмовий стіл, освітлені непрямим світлом.
— І прізвища в цих людей теж шикарні, — сказав він. — Ґросвінор звучить як ім’я герцогині. А Фортеск’ю — теж класне прізвище.
Інспектор Ніл усміхнувся.
— Прізвищем його батька було не Фортеск’ю, а Фонтеску, і воно походить десь із Центральної Європи. Либонь, той чоловік думав, що «Фортеск’ю» звучить краще.
Констебль-детектив Вейт подивився на свого начальника з благоговінням.
— То ви все знаєте про нього?
— Я лише переглянув деякі матеріали, перш ніж поїхати на виклик.
— А як із кримінальним минулим, він його не має?
— О, ні. Містер Фортеск’ю надто розумний, щоб його мати. Він мав певні зв’язки з чорним ринком і провернув дві або три оборудки, які щонайбільше можна назвати сумнівними, проте вони ніколи не виходили за рамки закону.
— Розумію, — сказав Вейт. — Чоловік не вельми приємний.
— Шахрай, — сказав Ніл. — Але ми нічого на нього не маємо. Департамент внутрішніх податків давно має до нього певні претензії, але він був надто розумний для них. Небіжчика містера Фортеск’ю можна назвати фінансовим генієм.
— Чоловік такого зразка, — сказав констебль Вейт, — не міг не мати ворогів.
У його голосі пролунала надія.
— Звичайно ж, вороги в нього були. Але не забувай — його отруїли вдома. Чи, принаймні, таке складається враження. Ти знаєш, Вейте, я бачу, як виникає певна картина. Один із різновидів старовинної сімейної картини. Хороший хлопець Персівал. Поганий хлопець Ланс — улюбленець жінок. Дружина, молодша за свого чоловіка, що не повідомляє, на якому майданчику вона збирається грати в гольф. Усе це має дуже сімейний вигляд. Але тут є одна річ, яка брутально випинає з цієї гармонійної картини.
— Яка річ? — запитав констебль Вейт, але в цю мить двері відчинилися, і міс Ґросвінор, що вже цілком відновила свою величну поставу та яскраву красу, згорда запитала:
— Ви хотіли бачити мене?
— Я хочу поставити вам кілька запитань про вашого працедавця — вашого покійного працедавця, можливо, я так повинен сказати.
— Бідолашна душа, — сказала міс Ґросвінор без переконаності в голосі.
— Я хочу знати, чи помічали ви в ньому якісь зміни останнім часом.
— Так. Мушу сказати, що помічала.
— Які саме?
— Мені, власне, важко точно сказати… Як на мене, він почав говорити багато нісенітниць. Я не могла повірити в половину того, що він казав. І він став часто втрачати терпець, а надто коли розмовляв із містером Персівалем. Не зі мною, звичайно, бо я ніколи з ним не сперечаюся. Я тільки кажу: «Гаразд, містере Фортеск’ю», хоч які дивні речі він мені говорить — тобто говорив, я хотіла сказати.
— Чи він коли-небудь… е… е… намагався залицятися до вас?
Міс Ґросвінор відповіла з очевидним жалем у голосі:
— Ні, ніколи, це я можу сказати вам із цілковитою певністю.
— Я хочу запитати вас ще про одне, міс Ґросвінор. Чи мав містер Фортеск’ю звичку носити збіжжя у своїй кишені?
Міс Ґросвінор подивилася на нього з невдаваним подивом.
— Збіжжя? У кишені? Ви хочете сказати, для того, щоб годувати голубів або якихось інших птахів?
— Могло бути, що й для цього.
— О, ні, звичайно ж, ніякого збіжжя він не носив. Містер Фортеск’ю? Годувати голубів? О, ні.
— Чи міг він мати сьогодні ячмінь — або жито — у своїй кишені з якоїсь особливої причини? Наприклад, як зразок для якоїсь оборудки з торгівлі зерном?
— О, ні. Сьогодні пополудні він чекав промисловців з Азії, які торгують нафтою, з компанії «Ейзіетік Ойл». І ще домовився про зустріч із президентом будівельної компанії «Аттікус Білдинґ Сесаєті»… Більше нікого він не чекав.
— Ну, гаразд, — і Ніл закрив тему та відпустив міс Ґросвінор помахом руки.
— Чудові в неї ніжки, — сказав констебль Вейт, зітхаючи. — А який нейлон…
— Ніжки мені анітрохи не допоможуть, — сказав інспектор Ніл. — Я залишився з тим, що вже мав. Кишеня, повна жита, — звідки воно там узялося?
Розділ четвертий
Мері Дав зупинилася на сходах і виглянула назовні крізь велике вікно над сходами. До будинку щойно під’їхав автомобіль, і з нього вийшли двоє чоловіків. Вищий із них стояв кілька хвилин, обернувшись спиною до будинку, певно, роздивлявся околицю. Мері Дав замислилася, що то можуть бути за чоловіки. Либонь, інспектор Ніл та один із його підлеглих.