«Є!» — вигукнула переможно, видобуваючи на світ тонкий сталевий канат, прив’язаний до помаранчевої мотузки. — Демон таки полагодив його після зими!»
«Що то?»
«Імпровізована поромна переправа», — щосили смикнула Варвара за канат, який піднявся над водою, геть обліплений водоростями. Інший його кінець був закріплений десь на протилежному березі швидкої повноводної річки.
«А тепер до роботи!»
Випорпавши з рюкзака вініловий дитячий човен і насос для його надування, Варвара вже за десять хвилин складала в плавзасіб речі, даючи Михасеві практичні настанови.
«Човен буде міцно прив’язаний до каната цією поворозкою. За ним тягтиметься оця мотузка. Вона потрібна для того, щоб ти зміг знову повернути його на свій берег. Тоді забираєш мотузку всередину, кладеш у човен речі й сідаєш сам. Тримаєшся за канат і, перебираючи руками, повільно рухаєшся до мене. Дивись, як то роблю я і повторюй так само».
Усього переправа через Прип’ять тривала з пів години. Найважче виявилося на середині ріки, коли потужна течія, напнувши канат, за який тримався Михась, ось-ось, здавалося, обірве його.
«А що було б, якби він лопнув?» — питався щасливий хлопчик, опинившись на протилежному березі.
«Тоді б тебе зжер радіоактивний крокодил, — сміялася Варвара. — Серед сталкерів ходять чутки, що тут такий водиться. Ніхто його, правда, на власні очі не бачив. Але кажуть, що є…»
Залишивши човен у схованці, друзі рушили далі.
Прозорий сосновий ліс стелився під ноги пухким килимом яглиці, весняний вітерець приємно обдував спітніле чоло. Попереду впевнено торувала шлях Варвара, і Михась не мав жодних сумнівів, що найближчим часом станеться якесь диво, котре дозволить йому побачити батька. Слова старої відьми Марти глибоко запали малому в серце.
Аж раптом сталкерка різко зупинилася, скинувши праву руку вгору. Тієї ж миті на шиї в хлопця різко затріскотів портативний дозиметр. Перевівши шкалу на вищий рівень, він з подивом спостерігав, як чорні цифри на сірому екрані, не зупиняючись, накручували й накручували нові мілірентгени.
«Тікаємо звідси… — обернулася до нього дівчина. — Здається, натрапили на аномалію або непозначений на мапі радіаційний могильник».
«Що за аномалія?» — на ходу питався хлопець.
«Незрозуміле явище природи… Місця, які допіру були чистими, зненацька починають “світитися”. Дехто вважає, що то ґрунтові води переносять радіацію під землею, але справжньої причини не знає ніхто…» — налякано дивилася вона на свій дозиметр, що дзвенів наче вранішній будильник.
«Ой, що то!?» — зойкнув Михась, побачивши за кущами дикої шипшини стрімку, велику тінь.
«Де?» — зупинилася дівчина і заклякла на місці.
Проміж стовбурів невисоких сосен з відстані метрів у двадцять на мандрівників дивилися дві пари чорних хижих оченят.
«Мамо…» — тільки й встигла зойкнути Варвара, втрачаючи свідомість.
«А-а-а-а-а-а-а…» — щосили заволав Михась, побачивши, як йому назустріч рушив справжній монстр, схожий чи то на двоголового кабана, чи на чотирирогого зубра.
«Не кричи, я ваш друг, — раптом цілком притомною українською мовою промовила до нього тварина. — Стасику, де ті таблетки, що передало Педро-Кончітто?»
Замість відповіді горішня голова монстра мовчки виплюнула з пащеки золоту коробочку.
«Відкрий і випий одну. А іншу запропонуй своїй подрузі».
Слухняно виконуючи настанови кабана-мутанта, Михась проковтнув невелику золоту пігулку та заходився приводити до тями Варвару, котра, очунявши, передусім поцікавилася, де мама?
«Мама в Києві…» — обережно відповів хлопчик.
«А ми де?» — здивовано запитала Варвара, оглядаючи довкілля.
«У Чорнобильській зоні…»
«Ой… — тільки й проказала досвідчена сталкерка, знову втрачаючи свідомість.
«Поклади їй таблетку до рота і залий туди трохи водички, — порадив кабан. — Вони мають ще й заспокійливий ефект».
І дійсно, після цієї процедури Варварі значно полегшало. Всівшись на глиці, вона глипнула віями.
«Мене звати Лесик-Стасик. Я друг Кістяка Костя і маю завдання провести вас на наше обійстя…» — привітався кабан.
«Звідки ви знаєте, що ми вас шукаємо?» — здивовано запитав Михась.
«Ми знаємо про вас набагато більше, ніж ви можете уявити, — багатозначно відповів Лесик-Стасик. — До речі, чули новий анекдот? “Україна оголосила, що незабаром відкриє для туристів Діснейленд у Чорнобилі. Тільки двометрова усміхнена миша буде справжня”. Ха-ха-ха…»