А ще він з дитинства ненавидів порядок і дисципліну. Просто патологічно не терпів упорядковані обійстя й пофарбовані паркани. Бив ліхтарі на вулицях, ламав і розписував автобусні зупинки, терся спиною об свіжу фарбу, перевертав смітники й гидив у під’їздах багатоквартирних будинків.
Тож, коли іноземні гості запитають у вас: хто винен у тому, що в Україні погані дороги, обшарпані будинки, похилені паркани й купи сміття, — валіть усе на Лесика-Стасика, бо він у нас тварина добра й незлостива.
Ну, посердиться хвильку-другу, а потім наче нічого не було: «О, а хочете свіженький анекдот розповім: “Одна голова — добре. А дві — це Лесик-Стасик із Чорнобиля!” Ха-ха-ха…».
Те, що він кабан з особливими потребами, Лесик-Стасик зрозумів ще в дитинстві. Це сталося другого року після Великого Вибуху, коли одноголові однолітки з іншої зграї підняли його на сміх.
«Що це за двоголове чудовисько на оленячих лапках…» — реготали ущіпливо, обступивши з усіх боків.
І тут кабан-мутант уперше в житті проявив свій особливий характер.
Перекинувшись з ніг на ноги, допіру добродушний і всміхнений Лесик, вмить став лютим нещадним Стасиком, який завдав кривдникам такого прочухана, що ті бодай з місяць чухали боки, пошматовані його гострими іклами.
А під час Великого Розстрілу, рятуючи життя своїх родичів, чорнобильський кабан-мутант проявив справжній героїзм.
Це трапилося в селі Копачі, на той час уже майже геть зрівняному із землею.
Бульдозери та екскаватори скидали найзабрудненіші радіацією дерев’яні хати в заздалегідь вириті ями, засипаючи їх ґрунтом. Єдиною вцілілою будівлею лишився Будинок культури, побудований із силікатної цегли.
«Сховаємося саме там, — запропонував його батько, вожак зграї. — Вбивці й не подумають шукати нас у людському помешканні».
Але татусь помилився. Втомившись від розстрілів, мисливці вирішили перепочити саме в Будинку культури, влаштувавшись там на нічліг.
«Тікайте, я вас прикрию!» — тільки й встиг гукнути Лесик-Стасик, кидаючись на людей з рушницями, в той час як родичі, висаджуючи двері й вікна, чкурили вусібіч.
Й досі невідомо, чи вдалося їм прорвати мисливський кордон й утекти до Білорусі. Жодної звісточки за всі роки кабан від них не отримав. Але на згадку про той жахливий день носив у собі з пів кілограма картечі та ще з десяток свинцевих куль, що застрягли в нього під шкірою.
Тому не судіть суворо, бо часто буває так: з одного боку, ти — бешкетник і хуліган, а з іншого — життя готовий покласти за ближніх своїх. Не кожен на таке здатний.
От взяти, приміром, косооку Чупакабру, яка і накликала ту біду в Чорнобильську зону.
Глава сьома. ЛЮБОВ УРЯТУЄ СВІТ
Батьків своїх Чупакабра не пам’ятала.
Усвідомлення, що вона жива і може впливати на цей світ, прийшло тоді, коли вона задушила в обіймах першого кроля.
«Я люблю тебе сильно-сильно!» — притисла тваринку до грудей так міцно, що за хвилину кріль набув фіолетового кольору, випустивши дух.
«Бідолашний кролик, він помер! — у розпачі вигукнула Чупакабра. — Відтепер я боротимуся за права кроликів, щоб покращити їхнє життя!»
З часом, винищивши в обіймах сестринської любові всіх кроликів у окрузі, вона взялася боротися за права курей.
Підбираючись до тупуватих птахів зі святими гаслами «про захист прав курей», Чупакабра вже до осені майже знищила їхню популяцію.
«Смерть котам і собакам, що винищили наших співвітчизників!» — брехала перед численною популяцією гусок, котрі мріяли податися у вирій разом зі своїми мандрівними родичами.
«Еміграція — не вихід! Хіба ви не патріоти своєї землі? Хіба вам не милі ці луки і дніпровські плавні?»
Багато хто піддався на маніпуляції і загинув ще до Різдва, наближення якого гуси в усі віки чекали з найбільшим острахом.
Так-сяк борючись за права диких зайців, Чупакабра дотягла до весни, коли ті почали масово виводити потомство.
Пухкі та грайливі зайченята швидко ставали легкими жертвами підступної тварини.
«От, приміром, прибігає до вас лисичка і каже: “Зайчику, зайчику, вискочи з нірочки…”. Що ви зазвичай робитимете?» — питалася в малюків.
«Ховатимемося тихо в нірці», — казали малі зайченята.