І ось він піднявся нагору, після запливу, але не приніс нічого, що міг би показати. Шиллінґ уже раз відпрацював для Тулли. До бухти заходив моторний човен прибережної дії.
— Ну давай ще разок, — умовляла Тулла Шиллінґа, бо Шиллінґу завжди вдавалося частіше за інших. На рейді не було жодного судна.
— Ні, не після купання. Завтра, — відмовився Шиллінґ, і Тулла відвернулася від нього, пройшлася навшпиньки до Мальке, який, як завжди, стукав зубами у тіні нактоуза, але ще не присів навпочіпки. З бухти виходив морський буксир з носовою гарматою.
— А ти що? Давай разок. Чи не можеш? Не хочеш? Боїшся?
Мальке вийшов із тіні і провів зовнішнім боком долоні по невеличкому обличчю Тулли спершу зліва, а потім справа. Його борлак застрибав із неймовірною швидкістю. Викрутка теж. Тулла, ясна річ, не випустила ні сльозинки, нервово засміялася із закритим ротом, а потім раптом вигнула своє гумове тіло, зробила місток і подивилася на Мальке знизу, з-поміж власних ніг. І стояла так доти, поки буксир не взяв курс на норд-вест, а Мальке, який все ще не вийшов із тіні, не здався і не сказав:
— Ну добре вже, щоб ти нарешті відчепилася.
Тулла миттю розігнулася назад і присіла у своїй звичній позі, спостерігаючи, як Мальке спускає плавки до колін. Хлопці застигли, як у ляльковому театрі; кілька швидких рухів правою рукою — і прутень Мальке виріс до таких розмірів, що головка висунулася з тіні нактоуза під сонце. Аж коли ми всі зібралися і стали півколом біля нього, його член знову опинився в тіні.
— Можна я? Я швидко. — Рот Тулли відкрився від здивування.
Мальке кивнув і опустив праву руку, але його плоть продовжувала гордо відстовбурчуватись. Вічно роздряпані руки Тулли губилися на фоні цього могутнього прутня, який під її руками ще більше виріс, жили на ньому набрякли, а головка налилася кров'ю.
— Поміряй його! — крикнув Юрґен Купка.
Туллі довелося двічі прикладати до прутня розчепірену долоню.
— Як мінімум тридцять сантиметрів.
Ясна річ, це було перебільшенням. Шиллінґ, який мав найдовший із нас усіх, змушений був витягти і свого, примусити його стояти і підійди до Мальке для порівняння. Прутень Мальке був не лише суттєво грубшим і на цілу сірникову коробку довшим, він ще і виглядав значно доросліше, небезпечніше, достойніше.
Мальке знову довів нам свою перевагу і тут же, не сходячи з місця, закріпив її, двічі повторивши те, що ми називали — спустити разок. Він стояв біля погнутих поручнів за нактоузом, злегка зігнувши ноги в колінах, зосереджено дивився у бік причального буя у новому фарватері і стежив за тим, як зникає у повітрі дим із труби буксира, не дав відволікти себе торпедному катеру класу «Чайка» і демонстрував свій профіль — від кінчиків пальців ніг, що трохи виступали за борт, аж до «вододілу» на голові: як це не дивно, порівняно з довжиною прутня відступали на задній план розміри його борлака, які завжди так упадали у вічі. Тепер у його тілі була помітна трохи дивна, але все ж таки виважена гармонія.
Щойно Мальке випорснув першу порцію за перила, як почав усе спочатку. Вінтер засік час на своєму водонепроникному годиннику: це тривало приблизно стільки ж секунд, скільки було необхідно торпедному катеру, щоб дістатися від молу до причального буя. Щойно катер пройшов буй, Мальке випорснув не меншу порцію, ніж перед тим: ми нервово засміялися, коли на білі плями, що коливалися на гладкій морській поверхні, накинулися чайки і криками почали вимагати ще.
Мальке не довелося ані повторювати цей номер, ні перевершувати себе самого, бо жоден із нас, а тим більше після виснажливого плавання і пірнання, не міг би повторити його рекорд. Для нас це був спорт, а у спорті потрібно було грати за правилами.
Тулла Покріфке, яку він, мабуть, вразив найбільше з нас усіх, ще довший час ходила за ним крок у крок, ставала біля нього за нактоузом і втуплювалася у його плавки. Кілька разів вона просила його повторити все, але він відмовився.
— Ти розказав це на сповіді?
Мальке кивнув і взявся за свою викрутку, щоб відволікти її погляд.
— Візьмеш мене з собою вниз? Одна я боюся. Там точно є ще якийсь мертвяк.
Мальке таки взяв Туллу з собою до носового відділення, мабуть, із самих лише виховних міркувань. Він задовго пробув із нею під водою, бо коли витяг її нагору, вона була сіро-жовтого кольору і нерухомо висіла у нього на шиї; нам довелося поставити це легесеньке і в усіх місцях ще зовсім пласке тільце на голову.
Відтоді Тулла Покріфке плавала з нами тільки зрідка, і хоча витримувати її було набагато легше, ніж інших дівчат її віку, вона теж почала дратувати нас своїми вічними теревенями про мертвих матросів на баржі. Це була її улюблена тема.