Коли я тепер кажу — п'ять хвилин запізнення, це ні про що не говорить, але ті п'ять хвилин тривали роки, ми голосно ковтали слину, аж поки наші язики не стали товстими і шорсткими, а горлянки зовсім попересихали, ми пірнули один за одним у баржу: у носовому відділенні порожньо, сама салака. Слідом за Готтеном Зоннтаґом я вперше наважився заплисти за водонепроникну перегородку, не дуже уважно оглянув колишню офіцерську кают-компанію, змушений був піднятися, бо мало не луснув, потім знову опустився під воду і ще двічі минув перегородку, і так пропірнав близько півгодини. Семеро чи шестеро з нас уже лежали, безсилі, на капітанському містку. Чайки літали довкола все вужчими колами, мабуть, щось запідозрили. На щастя, з нами не було ніяких восьмикласників. Усі мовчали або ж говорили навперебій. Чайки розліталися в різні боки, а потім знову поверталися. Ми думали, що тепер скажемо тренеру з плавання, матері Мальке, його тітці, вчителеві Клозе, бо у школі нам точно влаштують допит. Мені збиралися доручити візит на Остерцайлє, бо я жив найближче з усіх від Мальке. Шиллінґ мав би відповідати за всіх перед тренером із плавання і в школі.
— Якщо його не знайдуть, ми припливемо сюди з вінком і влаштуємо поминки.
— Скинемося. Кожен дасть мінімум по п'ятдесят пфенігів.
— Ми викинемо його звідси за борт або втопимо у носовій частині.
— Співати теж будемо, — сказав Купка; але після цих слів почувся приглушений регіт, який не міг походити ні від кого з нас: сміялися під капітанським містком. І поки ми збараніло дивилися одне на одного і чекали — раптом сміх повториться, він почувся ще раз, і тепер уже зовсім не приглушений. Мокра, без проділу, голова Мальке з'явилася з люка, він дихав навіть не дуже важко, почухував спину та свіжопопечені плечі і сказав, іронічно по-сміюючись:
— Ну що, ви вже склали поминальні промови і викреслили мене зі списків?
Перед тим як ми попливли назад, довелося ще заспокоювати Вінтера, у якого почалася істерика, а Мальке ще раз пірнув під воду і повернувся назад через п'ятнадцять хвилин у новісіньких, зовсім не пошкоджених радіонавушниках. Мальке знайшов усередині корабля доступ до колишньої радіорубки трала, яка залишилася над водою. Він запевняв, що в цьому приміщенні підлога суха-сухісінька, тільки трохи волога. А після тривалих розпитувань таки зізнався, що знайшов цю кабіну, коли витягував з-під води восьмикласника.
— Я все знову прикрив, ніхто не знайде. Хоча це було й непросто. Ця буда моя, щоб ви знали. Там так нічого, можна заховатися, коли що. Та і техніки там ще ціла купа, передавачі і всяке таке. Треба відремонтувати, має ще працювати.
Але Мальке так і не вдалося нічого відремонтувати. Він навіть не намагався. Та якщо він і клепав там щось собі потай внизу, то нічого з цього не вийшло. Хоча він розумівся на радіотехніці і навіть на моделебудівництві, у його планах ніколи не було робити це своїм фахом. А крім того, поліція чи військові радисти обов'язково засікли б Мальке, якби він раптом вийшов у ефір.
Він займався здебільшого тим, що витягував усілякі технічні штучки з кабіни і роздаровував їх Купці, Ешу і восьмикласникам, тільки навушники протрималися у нього довше, десь тиждень він носив їх на голові, але потім викинув у море, бо вирішив повністю переобладнати радіорубку.
Він вивіз туди книги, вже не пам'ятаю, які саме, здається, серед них були — «Цусіма», роман про битву на морі, один чи два томи Двінґера і якась релігійна література — усе це він замотав у дві старі ковдри і зашив у поліетилен, замазавши шви чи то смолою, чи то дьогтем, а можливо, і воском, поклав усе це на пліт, виготовлений із кількох дощечок, і з нашою допомогою доправив до баржі. Він розповідав, що йому вдалося доправити книги і покривала до кабіни майже сухими. Наступний транспорт складався з воскових свічок, спиртівки, пального і алюмінієвої посудини, чаю, вівсянки і сушених овочів. Часто він застрягав у своїй буді на годину і більше і не відповідав, коли ми намагалися змусити його вийти криками та стуками. Ясно, що ми ним захоплювалися. Але Мальке не звертав на це уваги, говорив усе менше і не дозволяв допомагати собі навіть під час транспортування речей. А коли він на наших очах згорнув у рулон репродукцію Сікстинської Мадонни, яку я бачив на стіні його кімнати на Остерцайлє, запхнув картину в шматок залізного карниза, замастив кінці уламка карниза пластиліном, а потім переправив Мадонну спершу до баржі, а потім у свою кабіну, тоді я зрозумів, для кого він так старається і перетворює кабіну на кімнату.