Здається, грамофон і платівки непогано витримали подорож, бо ще того ж дня, коли Мальке завершив їх поетапне транспортування, він здивував нас глухими і деренчливими звуками музики, які долинали з радіорубки. Здавалося, обшивка от-от розвалиться на очах. Від цього у нас по спинах поповзли мурашки, хоча сонце все ще високо стояло над горизонтом і лише трохи похилилося. Ясна річ, ми тут же навперебій заверещали:
— Припини!
— Давай ще!
— Постав іншу!
І після цього прослухали довжелезну, як жувальна гумка, «Ave Maria», яка заспокоїла хвилі на морі: без Пречистої Мальке не зміг би цього зробити.
Ну, а крім того, численні арії та увертюри, — не пам'ятаю, чи я вже розповідав, що Мальке захоплювався серйозною музикою? — Таким чином ми отримували схвильовані акорди з «Тоски», казкові уривки із Гумпердінка і уривок симфонії із «та-та-та-там», яку ми і раніше часто чули у програмах концертів на замовлення.
Шиллінґ і Купка вимагали чогось живішого, але такого у Мальке не було. Та коли він поставив там, унизу, Зару, ефект був колосальний. її підводний голос змусив нас полягати пляцками на іржу і послід чайок. Я вже не пригадую, що саме вона співала. Та це і не мало особливого значення. Уривок із якоїсь опери, здається, ми чули це у фільмі «Батьківщина». Вона співала: «Ох, як втратила я вас». Плакала: «Вітер казку розповів». Пророкувала: «Я знаю, чудо станеться».
Ця співачка вміла заклинати сили природи і пропонувала усі можливі види розчулення. Вінтер першим ковтав слину і починав підшморгувати, а потім і всім іншим доводилося попрацювати віями.
А ще чайки. Вони і раніше були дурнуватими, без якихось спеціальних для цього причин, але коли внизу співала Зара, вони просто божеволіли. її пронизливим голосом можна було б різати скло, він міг би вириватися із душ померлих тенорів, злітав і зависав понад хвилями, цей багатократно повторений, але все ж неповторний глибокий нутряний плач найпопулярнішої на всіх фронтах і в тилу кіноакторки тих воєнних років, яка своїм голосом примушувала зронити сльозу навіть найчерствіших.
Мальке не раз пропонував нам для прослуховування цей концерт, аж поки із грамофона не почали вириватися тільки зовсім нерозбірливі звуки і тріскотіння. Жодного разу відтоді мені не вдавалося натішитися музикою більше, хоча я і зараз не пропускаю жодного концерту в залі імені Роберта Шумана, а щоразу, коли у мене з'являються гроші, обов'язково купую платівки від Монтеверді до Бартока. Ми сідали навпочіпки над грамофоном, мовчазні і ненаситні, називали його черевомовцем. Ми вже не знали, як ще можна похвалити Мальке, хоча і продовжували захоплюватися ним не менше, ніж раніше. Але часом, під скреготливе ревіння музики, нас охоплювали суперечливі відчуття, і ми ненавиділи Мальке, вважали його огидним. Або жаліли його, спостерігаючи, як до гавані повільно заходить вантажне судно. Крім того, ми трохи побоювалися його, адже він командував нами. І я соромився, коли нас бачили разом на вулиці. Або навпаки, пишався, коли сестра Готтена Зоннтаґа або Тулла Покріфке зустрічала нас із Тобою біля входу до кінотеатру чи біля казарм. Ти був головною темою наших розмов. Ми билися об заклад: «Цікаво, що він зараз робить?» — «Даю чесне слово, у нього знову болить горло!» — «А я можу з ким завгодно посперечатися, що він колись точно або повіситься, або стане знаменитим, або винайде щось неймовірне».
А Шиллінґ запитав Готтена Зоннтаґа:
— Скажи, якби твоя сестра почала зустрічатися з Мальке, ходити в кіно і всяке таке, скажи чесно, що б ти зробив?
VII
Виступ капітан-лейтенанта військово-морських сил і нагородженого високим орденом командира підводного човна в актовому залі нашої гімназії завершив концерти на колишньому польському судні «Рибітва». Якби не це, то наші музичні розваги із платівками та грамофоном могли б потривати ще днів чотири, але зустріч відбулася, і капітан-лейтенант, так і не відвідавши нашої баржі, припинив підводні концерти. Відтоді всі розмови про Мальке набули нового, хоча і не принципово нового змісту.
Капітан закінчив нашу гімназію десь у тридцять четвертому. Казали, що перед тим, як стати військовим моряком, він трохи постудіював теологію та германістику. Я не можу назвати його погляд інакше, як полум'яним. Волосся густе, кучеряве і цупке, профіль римлянина. Без звичної для підводників бороди, зате над очима нависали густі брови. Чоло трохи схоже як на чоло мислителя, так і на чоло мрійника, ніяких поперечних зморщок, зате від перенісся різко підіймалися дві складки, ніби у пошуках Бога. На опуклому чолі переливалося світло. Тонкий і гострий ніс. Рот із м'якими контурами, який він відкривав для нас із явним бажанням поговорити. Актовий зал переповнений, зокрема і сонячним світлом. Ми примостилися у віконних нішах. Цікаво, хто придумав запросити на цю доповідь капітан-лейтенанта з м'яко окресленим ротом учнів двох найстарших класів школи імені Ґудрун? Дівчата сиділи у двох перших рядах, їм уже пора було носити бюстгальтери, але вони не носили. Коли шкільний сторож оголосив доповідь, Мальке спершу хотів було не йти. Але я був певен, що зможу наполягти на своєму, і потягнув його за рукав. За нами і віконними шибами у шкільному дворі стояли нерухомі каштани, а поряд зі мною, у віконній ніші, тремтів Мальке, чекаючи, поки капітан-лейтенант почне говорити. Долоні були затиснуті поміж колінами, але тремтіти від цього не перестали. Вчительський склад і дві вчительки зі школи імені Гудрун розсілися на дубових стільцях із високими спинками та шкіряними сидіннями, які сторож акуратно розставив півколом. Вчитель Мьоллєр кілька разів плеснув у долоні і поволі досягнув тиші, у якій вчитель вищої категорії Клозе назвав гостя. За довгими і короткими косами старшокласниць сиділи семикласники із кишеньковими ножиками, тому більшість дівчат перекинули коси наперед. Тож семикласникам залишилися тільки короткі косички. Цього разу почалося зі вступу. Клозе говорив про всіх, хто воює на фронтах, на землі, на воді і в повітрі, говорив довго і без натхнення, згадав про себе і про студентів біля Лянґемарку, і про те, що на острові Озель загинув Вальтер Флекс, цитата: «дозрівшизалишитисьчистим — чеснотачоловіка». Згадав Фіхте чи Арндта, цитата: «тількивідтебеівчинківтвоїх». Не забув і про зразковий шкільний твір чи то про Арндта, чи про Фіхте, який капітан-лейтенант написав у випускному класі. «Один із нас, із нашого середовища, проникнутий духом нашої гімназії, вийшов із неї, і ми слідом за ним…»