— Із отцем Ґузевскі я сьогодні розмовляв після заутрені, — а потім знервований жест долоні, — він ніколи не міняється, що б не трапилося!
І відстань між нами збільшилася, бо кожен відступив на крок.
Ні, я не озирався за ним. Неправдоподібно? Зате речення на зразок: «Мальке не озирнувся за мною» не викликає жодного сумніву. Я змушений був постійно озиратися, бо ніхто, навіть малюк зі своєю галасливою іграшкою, не трапився мені дорогою і не допоміг мені.
Потім я Тебе не бачив, якщо порахувати точно, то понад рік. Але не бачити Тебе не означало, як і досі не означає, можливості забути Тебе і Твою напружену симетрію. А крім того, залишилися сліди: щойно я бачив перед собою кота, не має значення, якого саме — сірого, чорного чи смугастого, як перед моїми очима відразу ж з'являлася миша, але я і далі перебував у сумнівах і не міг вирішити, що саме мені зробити — захистити мишу чи підштовхнути кота до нападу.
До самого літа ми розташувалися у бараках навчальної і бойової батареї, без кінця грали у гандбол, а по неділях, коли дозволені були відвідини, вовтузилися більш чи менш уміло з дівчатами, щоразу тими самими, та їхніми сестрами у заростях прибережної осоки за дюнами, тільки я залишався одинаком, і досі зберігаю іронічне ставлення до цієї своєї слабкості. Що ще відбувалося? Роздавали м'ятні цукерки, читали лекції про венеричні захворювання, вранці Ґете — «Герман і Доротея», а після обіду кулемет 98К, пошта, мармелад із чотирьох сортів фруктів, співочі конкурси — у вільні від служби години ми часом плавали до нашої баржі, там постійно зустрічали нову порцію подорослішалих восьмикласників, дратувалися, а дорогою назад не могли збагнути, чим саме приваблювала нас аж три літа підряд ця обісрана чайками розвалюха. Згодом нас перевели до батареї в Пелонкен, а ще пізніше — до Ціґанкенберґ. Три чи чотири рази було оголошено тривогу, і наша батарея разом з іншими збила чотиримоторний бомбардувальник ворога. Кілька тижнів усі сварилися між собою, чи було це поцілення випадковим, а поміж сварками — знову м'ятні цукерки, «Герман і Доротея», віддавання честі офіцерам на вулиці.
Готтен Зоннтаґ і Еш потрапили на робітничий фронт раніше за мене, бо вони були записані добровольцями. Я, як завжди, пропустив момент запису, бо тягнув час і постійно вагався, які саме війська обрати. Таким чином, у лютому сорок четвертого я, разом із доброю половиною нашого класу, здавав випускні іспити у навчальному бараці, майже як у мирний час, потім відразу ж отримав повідомлення про зарахування на трудовий фронт і був звільнений із помічників зенітників. Щоб остаточно зарахувати собі зрілість, мені видавалося недостатнім отримати лише атестат, і оскільки у мене було ще чотирнадцять днів вільного часу, я вирішив спробувати, ясна річ, насамперед із Туллою Покріфке, якій на той момент було уже шістнадцять, а то й більше, вона пускала до себе всіх підряд, але й тут мені не пощастило, як і з сестрою Готтена Зоннтаґа. У такому нещасливому стані, який лише час від часу полегшувався листами від однієї з моїх кузин, яку разом із батьками евакуювали до Сілезії, бо увесь їхній квартал було вщент розбомблено, я відвідав отця Ґузевскі і пообіцяв йому, що під час першої ж фронтової відпустки кілька разів буду прислужувати йому в церкві. Від нього я отримав нове металеве розп'яття, такі спеціально виготовляли для новобранців-католиків, молитовник, а на зворотному шляху, на перехресті Беренвеґ і Остерцайлє, зустрів тітку Мальке, яка на вулиці ходила в окулярах із дуже товстими скельцями і пройти повз яку непоміченим було неможливо.
Ще до того, як ми привіталися, вона дуже швидко заговорила до мене сільським діалектом. А коли до нас наближався хтось із перехожих, хапала мене за плече і наближала моє вухо до своїх губ. З її вуст виривалися гарячі речення із вологим осадом на дні. Спершу розмова точилася ні про що. Про закупи:
— Нічого, що положено, по цих талонах не дають.
Так я довідався, що знову настав тотальний брак цибулі, але у Мацерата можна дістати жовтий цукор і ячмінну крупу, а м'ясник Ольвайн очікує поставок свинячих тушонок:
— Знову будуть самі кості.
І нарешті без нагадувань з мого боку вона перейшла до найважливішого: