На початку я реагував на ці розповіді стримано. Вінтер, Юрґен Купка і Банземер теж притримували язик за зубами, коли мова заходила про Мальке. Інколи, у черзі за сухим пайком або дорогою на польові навчання, через поселення для начальства, ми дивилися на недобудовану клітку для кроликів і переглядалися. Або коли бачили кота, який лежав собі нерухомо на зеленій галявині. Ми без слова розуміли погляди одне одного, і це мовчання об'єднало нас, хоча як до Вінтера, так і до Купки, а тим більше до Банземера я ставився досить байдуже.
Десь за місяць до кінця нашої служби, коли ми постійно вистежували партизанів, але так нікого і не зловили, відповідно і з нашого боку не було втрат, тоді ми не мали часу навіть перевдягтися, і тоді знову поширилися чутки. Той самий завгосп, який видавав Мальке обмундирування перед від'їздом, розповів нам:
— По-перше, в канцелярії кажуть, знову прийшов лист від Мальке до жінки колишнього шефа. Послали їй у Францію. По-друге, прийшов запит із самих верхів. Наші досі возяться з ним. А по-третє, я вам кажу, в цьому Мальке щось таке від самого початку було. Але щоб так скоро! Ще раніше, як не маєш офіцерського звання, то про такий орден і не мрій, але тепер усім дають. Він буде точно наймолодший. Але як подумаю, як він з тими вухами…
І тут мене прорвало. А потім Вінтера. І навіть Юрґен Купка із Банземером теж почали розповідати.
— Ну, знаєте, Мальке ми давно знаємо.
— Він з нами в гімназії вчився.
— Про той орден він мріяв, ще коли йому і чотирнадцяти не було.
— А ця історія з капітан-лейтенантом? Коли він під час гімнастики свиснув у того орден? О, то була історія…
— Ні, треба починати з грамофона.
— А консерви, це була штука. Отже, на самому початку він носив викрутку…
— Чекай! Якщо ти хочеш усе з самого початку, то треба з тої гри в гилки на площі Гайнріха Елерса. А було так: ми лежимо собі в траві, а Мальке спить. І тут через поле біжить сірий кіт навпростець до горла Мальке. А коли бачить його кадик, думає собі, що то миша, яка рухається, і стрибає…
— Дурня. Тоді Пілєнц узяв кота і кинув йому на горло, хіба ні?
Через два дні прийшло офіційне підтвердження. На ранковій перекличці всім повідомили: колишній солдат трудового фронту відділення Тухель-Норд, спочатку як простий навідник, а потім як унтер-офіцер і командир танка під час стратегічно важливого бою збив стільки-то російських танків, у зв'язку з цим, і так далі…
Ми вже здавали свої речі, і з дня на день мала приїхати наша заміна, коли мати прислала мені газетну вирізку із «Форпостен», і там теж було надруковано: син нашого міста у безперервних боях спочатку як простий навідник, а потім як унтер-офіцер і командир танка і так далі.
XII
Валунний мерґель, пісок, блимання вогників болота, пухнасті кущі, острівці кривих сосен, ставки, ручні гранати, карасі, хмари над березами, партизани у заростях дроку, ялівець, ялівець, добрий старий Льонс, він був із тих країв, і кіно у Тухель — усе це залишилося позаду. Я взяв із собою тільки свою псевдошкіряну валізу і засушений пучечок вересу. Але ще в дорозі, коли я десь за Картаузом викинув із вікна на рейки верес, і на всіх приміських платформах, а потім на головному вокзалі, біля кас, у натовпі солдат, які їхали у відпустку, при вході до командного посту і в трамаї, який віз мене на Ланґфур, я почав як одержимий шукати Йоахіма Мальке. Я здавався сам собі смішним і передбачуваним у затісному тепер для мене цивільному одязі, шкільному одязі, я не заїхав додому, бо що цікавого могло на мене там чекати, і вийшов недалеко від нашої гімназії на зупинці Шпортпаласт.
Валізку я залишив у портьє, але не питав його, як пройти, я добре тут орієнтувався і впевнено перестрибував через три сходинки на гранітних сходах. Не те, щоб я чекав побачити його у спортзалі, там були відчинені обоє дверей, але всередині снували самі лише прибиральниці, які ставили лавки одна на одну і мили їх з милом, цікаво, для кого. Я повернув ліворуч: гранітні колони, об які можна охолоджувати гарячі голови. Мармурова пам'ятна дошка з прізвищами загиблих у двох останніх війнах, на ній ще залишилося достатньо багато місця. Бюст Лессінґа у коридорній ніші. Був урок, усі коридори між класними кімнатами порожні. Тільки якийсь тонконогий семикласник прочалапав поміж стінами, вщерть заповненими специфічним восьмикутним запахом, він ніс під пахвою скручену в рулон географічну карту. За — 36 — кабінет образотворчого мистецтва — 5а, скляний ящик для опудал ссавців, хто там стоїть цього разу? Звичайно ж, кіт. А де причаїлась і труситься від страху миша? Вперед, повз актовий зал. А в самому кінці коридора, коли велике фасадне вікно залишилося у мене за спиною, поміж секретаріатом і кабінетом директора переді мною раптом опинився сам Великий Мальке, але без миші. Тепер у нього на шиї була особлива цяцька — магніт, антипод цибулини, гальванізований чотирилисник, плід уяви старого доброго Шінкеля, «блямба», штуковина, потрясна річ, річ, річ, я ненаважуюсянавітьвимовити.