Це трапилося у четвер і тривало менше хвилини. Ми залишили Клозе стояти біля залізної загорожі. Тобто першим рушив Мальке, заскрипівши підошвами чобіт по гравію доріжки під червонолистим кленом, який відкидав на землю чорну тінь. Я спробував проговорити Клозе щось на зразок вибачення за Мальке і за себе. Але побитий відмахнувся і більше не був схожий на побитого, випростався, стояв у тіні, оточений квітами та чудернацькими голосами птахів, і символізував установу, гімназію, фундацію Конрада, конрадівський дух, Конрадінум, так називалася наша гімназія.
Далі ми йшли мовчки порожніми вулицями передмістя і відтоді більше ні словом не згадали про Клозе. Мальке заговорив підкреслено діловито про те, що цікавило його, а частково і мене, у тому віці. Наприклад, про те, чи є життя після смерті. Чи про віру у переселення душ. Мальке говорив:
— Я зараз читаю досить багато К'єркегора. Колись ти обов'язково мусиш прочитати Достоєвського, а саме тоді, коли потрапиш до Росії. Тоді тобі багато що відкриється. Ментальність і всяке таке інше.
Ми не раз зупинялися на котромусь із мостів через Штрісбах, струмок, у якому було повно п'явок. Нам подобалося спиратися на поручні і чекати, поки повилазять щурі. На кожному мості розмова із банальностей і трохи натягнутих повторів шкільної премудрості про військові кораблі, їхню потужність, зброю і швидкість у вузлах переходила на релігію і так звані екзистенціальні питання. На невеличкому мості біля поселення Нойшоттланд ми спершу довго спостерігали за по-червневому наповненим зорями небом, а потім мовчки роздивлялися воду. Мальке сказав досить тихо, так, що не заглушив навіть стукоту порожніх консервних бляшанок об каміння внизу, у воді, яка несла із собою ще і запах дріжджів від акційної пивоварні:
— Ясно, що я не вірю в Бога. Це звичайня брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина, в кого я вірю, — це Богоматір. Тому я ніколи не одружуся.
Це було достатньо коротке і сумбурне речення для того, щоб вимовити його саме на мості. Воно засіло у мене в голові. І тепер кожного разу, коли я бачу воду внизу, яка бурхливо переливається через сміття, накидане неохайними людьми з мосту в канали і потічки, я бачу перед собою Мальке у чоботах, сіро-чорних штанах і короткій танкістській мавп'ячій курточці, орден звисає з його шиї над водою, бо він перехиляється через перила. А він серйозно, зовсім як клоун, зі своєю непорушною вірою тішиться перемозі над котом і мишею:
— Ясно, що я не вірю в Бога. Брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина — це Богоматір. Ніколи не одружуся.
І він проговорив ще багато інших слів, які впали у Штрісбах. Ми обійшли площу Макса Гальбе разів десять і разів дванадцять пройшли вгору і вниз вздовж Геересанґер. А потім зупинилися на кінцевій п'ятого трамвая і не знали, куди далі. Зголоднілі, дивилися на водія трамвая і кондукторку із «хімією» на голові, які вгризалися у свої канапки і запивали їх з термоса у тьмяному синьому світлі вагона.
…і от одного разу приїхав трамвай, точніше, міг би приїхати трамвай, у якому вже кілька тижнів поспіль працювала кондукторкою Тулла Покріфке у зсунутій набік пілотці. Тулла теж змушена була проходити службу на трудовому фронті. Ми б заговорили з нею, і я обов'язково домовився б про зустріч після того, як вона завершить зміну на п'ятому маршруті. Але ми встигли побачити тільки її худорлявий профіль за вікном і не були певні, чи це була справді вона.
Я сказав:
— Тобі треба з нею хоча б раз.
Мальке роздратовано відповів:
— Я ж тобі сказав, що не буду одружуватися.
Я:
— Це б тебе відволікло.
Він:
— А хто мене потім від цього відволіче?
Я спробував пожартувати:
— Пречиста, ясна річ.
Але він сумнівався:
— А якщо вона образиться?
Я взяв на себе роль посередника:
— Якщо хочеш, я завтра вранці піду до Ґузевскі служкою.
Відповідь була несподівано швидкою:
— Домовилися.
І він пішов у бік вагона, за склом якого нібито виднівся профіль кондукторки Покріфке. Перед тим як він заскочив до вагона, я запитав:
— Скільки у тебе ще відпустки?
А Великий Мальке відповів мені з дверей вагона:
— Мій поїзд поїхав чотири з половиною години тому і зараз, якщо нічого несподіваного не трапилося, вже десь під Модліном.