Але він убив собі в голову, що між ними щось таки було:
— Із Туллою? Все правда, можеш мені повірити. Просто у неї вдома, на Ельзенштрассе. її мати дивиться на це крізь пальці. Але я дійсно більше не хочу. Може, просто боюся. Перед службою мені було страшно, тепер уже краще.
— А я думав, ти не віриш у Бога і таке інше.
— Це тут ні до чого.
— Добре, забули. А що тепер?
— Може, зі Штьортебекером і хлопцями, ти ж їх знаєш.
— Ні, старий, із цією компанією я нічого не хочу мати спільного. На цьому можна попектися. Про це краще розпитай Покріфке, тим більше якщо ти з нею у неї вдома…
— Та зрозумій: на Остерцайлє я більше не можу з'явитися. Якщо їх там ще немає, то чекати недовго. Скажи мені, можна у вас у підвалі на кілька днів? Тільки на кілька днів?
Але з чимось таким я теж не хотів мати нічого спільного:
— Ні, пошукай собі іншого місця. У вас же є родичі десь у селі, або на стриху столярної майстерні дядька Покріфке… Чи на баржі.
Це слово на якийсь час зависло в повітрі. І хоча Мальке засумнівався: «У таку собачу погоду?», але насправді він уже все вирішив. І поки я твердо і переконано відмовлявся супроводжувати його до баржі, посилаючись на погану погоду, з'ясувалося, що я таки мушу плисти з ним: дощ об'єднує людей.
Десь годину ми йшли від Нойшотланд до Шеллмюль і назад вгору вздовж Посадовсківеґ. Двічі перепочили, ховаючись од вітру за афішними тумбами, обліпленими однаковими плакатами, які застерігали від крадіжок вугілля і закликали економити продовольство, а потім знову рушали далі. Біля входу до міської жіночої клініки перед нами відкрився знайомий краєвид: позаду залізничного насипу і масивних каштанів височів дах нашої гімназії, але Мальке дивився не туди або ж бачив там щось інше. Потім ми з півгодини постояли на зупинці Райх-сколоні разом із двома чи трьома школярами під одним бляшаним дахом, по якому голосно постукували дощові краплі. Хлопці штовхалися і спихали одне одного з лавки. Мальке повернувся до них спиною, але це не допомогло. Двоє підійшли з розкритими шкільними зошитами і заторохтіли навперебій місцевим діалектом. Я запитав:
— Чому ви не в школі?
— Якщо взагалі підем, то аж о дев'ятій.
— Ну, давайте, але бігом.
Мальке підписався у лівому верхньому кутку останньої сторінки кожного із зошитів, указав своє звання. Але хлопцям цього було мало, вони хотіли знати точну кількість підбитих танків. І Мальке піддався на вмовляння і записав усе, ніби заповнив якийсь поштовий бланк. Спершу цифрами, потім літерами. А тоді змушений був повторити все моєю ручкою ще у двох зошитах. Я вже хотів забрати у нього ручку, коли один із хлопців почав розпитувати:
— А де ви їх підбили — під Бєлгородом чи під Житомиром?
Мальке треба було просто мовчки кивати головою на всі запитання, і незабаром було 6 тихо. Але він прошепотів захриплим голосом:
— Ні, хлопці, більшість я підбив десь поміж Ковелем, Бродами і Бережанами. А потім у квітні, коли ми розгромили першу танкову армію біля Бучача.
Мені довелося ще раз відкрутити ковпачок ручки. Хлопці хотіли, щоб їм записали усе детально, і свиснули ще двох своїх однокашників, які мокли під дощем. Один із них зігнувся і підставив спину замість письмового стола, він терпляче і нерухомо сидів увесь час, поки Мальке писав. У якийсь момент він хотів було випростатися і подати ще й свій зошит, але йому не дали, хтось один мусив пожертвувати собою. І Мальке змушений був писати, його рука почала тремтіти, а на обличчі знову виступив піт, він писав: Ковель — Броди — Бережани, Черкаси, Бучач. Із замурзаних облич сипалися питання:
— А біля Кривого Рогу ви теж були?
І роти дружно відкривалися. У кожному з ротів бракувало зубів. Очі від дідуся з батькової лінії. Вуха — з материного боку. Ніздрі у всіх однакові.
— А тепер куди вас відправлять?
— Дурний, він же не може тобі сказати, чого питаєш, придурок?
— Я точно знаю, буде новий наступ.
— Наступ вони на після війни відклали.
— Спитай, чи був він у фюрера?
— Дядьку, були-сьте?
— Слухай, ти що, не бачиш, це ж унтер-офіцер?
— У вас своєї фотографії часом нема при собі?
— А то ми збираємо.
— А коли у вас закінчується відпустка?
— Точно, коли?
— Ви завтра ще будете?
— А їдете коли?
Мальке вирвався із натовпу хлопців, спотикаючись об їхні наплічники. Моя ручка залишилася під дашком трамвайної зупинки. Ми довго бігли під косими дощовими потоками. Бігли поряд по калюжах: дощ зближує людей. Уже аж за стадіоном хлопці відстали. Вони ще довго кричали нам услід і не поспішали до школи. Вони і досі збираються повернути мені мою ручку.