Отак… не так…
Біля пічки одиниця вагону - може, я, може, хто інший, може, всі ми.
Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.
Але вона каже:
- Дурня нічого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду і тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!… На, ший!
Вона нам обід варить, вона наша куховарка - і тільки. Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку “Что такое коммунизм” (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.
…Іноді ми їй кажемо:
- Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?
Тоді ми чуємо:
- Дзуськи!
Ми регочемось, бо знаємо, що не всім “дзуськи”! - у нас є молодий “пареньок” - так зветься, так звемо: “пареньок”. Він теж кирпатенький, і ми вже бачили, як він обіймав її, і вона мовчала.
…Ну, то їхнє діло.
…Але вона нас конче дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тільки про ворога, вона ще про щось думала.
- Чи не скінчила ти, бува, гімназію? - сміявся дехто.
Вона комічно сплескувала руками:
- Гімназію? Гімназія для панів. А для нас - дзуськи!
Тоді один незграбний хохол авторитетно заявив:
- Це паходной Ленін…
- Да руки порепані.
…А за вікном стояла туга, і звисала туга з дроту, що йшов, відходив за стовпами невідомо куди.
…Хуртовина, морози, станції з заметеними дзвонами, зрідка туга на дріт, а завжди:
- Д'ех! Революція - так революція!
А потім знову холодні вагони, довгі потяги, потяг, як воли, і раптом:
- Стоп!
- Що таке?
- Нема палива.
Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий німий степ.
Тільки забув я ще сказати:
Частенько, коли потяг зупинявся на станції “на неопредєльонноє врємя”, товариш Жучок, упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди, і довго її не було. А відтіля вона приходила завжди в зажурі.
Чого в зажурі?
Це буде видно далі.
Плакати! Плакати! Плакати!
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
Плакати! Плакати! Плакати!
Схід. Захід. Північ. Південь.
Росія. Україна. Сибір. Польща.
Туркестан. Грузія. Білорусія.
Азербайджан. Крим. Хіва. Бухара.
Плакати! Плакати! Плакати!
Німці, поляки, петлюрівці - ще, ще, ще…
Колчак. Юденіч. Денікін - ще, ще, ще…
Плакати! Плакати! Плакати!
Місяць, два, три, шість, двадцять… ще, ще, ще…
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
Мчались місяці…
Минуло… я не знаю, скільки минуло: може, це було вчора, може, позавчора, а може, промайнуло двісті літ?
Коли це було?… А може, це васильковий сон?
- Не знаю!
І от - літо, степове літо. Це степи біля Дніпра - недалеко Дніпро.
…Тепер ночі в літніх степах.
Це так чудово, так каламутно!
Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!
Це так чудово!
Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночі. А то б я його так замалював - їй-право!
…Я приїхав.
На третій день одержую записку:
“Товаріщ, ви, кажется, прієхалі єщо в пятніцу. Предлагаю нємєдлєнно зарегістріроваться в ячєйкє”.
Кажу:
- Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців.
Товариш усміхнувся:
- Тебе дивує записка? “Это чепуха”. От ти ще понюхаєш дискусію. В печінках мені сидить оця дискусія.
Я зацікавився.
- Що за дискусія?
- Почекай, сам узнаєш.
І не сказав.
…Я пішов.
- Де кімната ком'ячейки?
- Он!
Входжу.
Дивлюсь - щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж “кіт у чоботях”.
Ото штука!
- Ви секретар ком'ячейки?
- Я…
- Вас, здається, товариш Жучок?
- Так.
- Ну, так ми з вами знайомі. Пам'ятаєте?…
Вона, звичайно, все пам'ятає, але вперше зареєструвала мій партквиток, а потім уже говорила.
…Ясно: минуло стільки часу. Товариш Жучок дочитала - прочитала “Что такое коммунизм” (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии. І тільки.
А інше так просто: ходить “кіт у чоботях” по бур'янах революції і, може, й сам не знає, що він секретар ком'ячейки, а потім узнає й пише:
“Предлагаю нємєдлєнно зарегістріроваться…”
Одне слово, я, мабуть, і не здивувався, тим паче що минуло так багато часу, а “кіт у чоботях” і тоді вже був -
- “паходной Ленін…”
І, треба щиро сказати, друге видання Леніна - “Паходной Ленін” - таке ж іноді було суворе й жахне.
От малюнок:
Я завинив.
Товариш Жучок очі драконом:
- Товаришу! І вам не соромно?
- Дозвольте… я ж… їй-право… я ж…
Товариш Жучок очі драконом:
- Ваш партквиток!… Давайте!
Віддаю.
Пише:
“Товаріщ такой-то в таком-то мєсяцє пропустіл столько-то собраній. Получіл виговор от секретаря ком'ячейкі с предупрєждєнієм винєсті єго недісціплінірованность на обсуждєніє обществен-ного мнєнія партії посредством партійного суда на предмет перевода в кандідати ілі окончательного ісключєнія із нашіх коммуністічєскіх рядов.
Подпісь”.
Точка.
Коротко.
Ясно.
І трішки того… ніяково.
…Звичайно, як і тоді (тоді - в дикім степу), на ній колір “хакі”, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором “хакі”. Як і тоді: величезні чоботи не на ногу. Як і тоді.
- Дзуськи!
Як і тоді, бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик - голівка від цвяшка: кирпатенький.
…Як і тоді, були ночі, але вже не холодні, а теплі, замріяні - літні степові ночі.
Тільки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лісовики тривожили наш тил. А з півдня насідав розлютований, поранений (добивали) ведмідь з білого кубла великої Російської імперії.
А от дискусія (в печінках сидить!).
Є ходяча фраза: треба бути начеку і не забувати про чеку.
Зробили перефразовку.
- Дискусія - це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.
Товариш Жучок каже:
- Сьогодні вечір дискусії!
Ми:
- О-ох! У печінках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос).
- Товаришу! Дайте мені на хвилину “Азбуку комунізма”.
- Ах, нє мєшайтє, товаріщ. От я і забил: как ето? Фу, чорт. Значіт, капіталізм імєєт трі прізнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…
Хтось підказує:
- Монополізація стредств проізводства. І…
- І ідіте ви к чорту, сам прекрасно знаю.
…А от на другім краю:
- Комедія! Как все заволновалісь. Товаріщ Ларіков, неужелі ви нє волнуєтесь? Нє вєрю. Нє повєрю, чтоб ви всьо зналі. Це до одного з тих, що все знають:
- Ну от, єслі ви всьо знаєте, скажіте: когда Тьєр разбіл велікую французскую комуну - в 71 ілі в 48 году. А? От скажіте.
- А ви, товаріщ Молодочков, не хітрітє, нє випитивайтє, скажіте просто, что ви не знаєте. І тогда я вам скажу.
Молодчіков червоніє, і я червонію, і багато з нас червоніє, бо більшість із нас - це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть.
- Це ж дурниці - ці дискусії, наче ми шкільники.
- І правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти. Не достає ще екзамена з інспектором. Іще чути:
- Да, наконєц, дайте мнє на мінуту “Азбуку комунізма").
- Фу, чорт, снова забил. Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація проізводства… монополізація проізводства…
- От бачите, все ж одно не знаєте.
- Ах, оставьтє мєня, товаріщ…
Нарешті вечір.
Так: за вікном, як і в інших моїх оповіданнях (не всіх),- громи гармат, а десь у травах, а потім на дорозі - кавалерія. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерія, може, рейд.