– Гаразд, – погодився хан. – Я слова не ламаю.
А сам думає: «У жінок розум короткий. Що вона там зможе таке дати, щоб я його не бачив?»
Вернулася князівна у свій палац, усіх слуг повиганяла, а сама замкнулася і цілий тиждень не виходила. І ніхто не знав, що вона там робила.
Як же минув тиждень, вийшла Киянка Красуня Подолянка і звеліла повідомити хана, що вже викуп готовий.
Зібралися всі ханові сини, всі царедворці і всі гості, запрошені на весілля. Хан на золотому троні сів і свого найстаршого сина праворуч від себе поставив. Покликали послів від київського князя та й чекають.
Тоді прийшла й Подолянка і перед ханом плетений кошичок, накритий вишиваною хустинкою, поставила. Тоді хусточку зняла і каже:
– Дивись, хане!
Глянув хан і занімів з дива. А ханові сини й вельможі й гості, щоб краще бачити чудодиво, повитягали шиї, мов гуси, і очам своїм не вірять.
– Ну, хане, – питає тоді князівна, – маєш ти таке чи ні? Як не маєш, то, може, бачив коли? Коли ж бачив, то скажи, як воно називається.
Хан побачив, що програв і з досади навіть слова сказати не зміг. Але ханенко, якому ніяк не хотілося Подолянки втратити, вдав дуже веселого.
– Та це ж яйця! – крикнув навмисне голосно й силувано засміявся.
– Ба ні, ханенку, не яйця! – заперечила князівна. – Звалися яйцями, коли білими були. А тепер стали писанками. Своєї роботи хвалити не годиться, але хай усі присутні самі скажуть, чи мій викуп умові відповідає, чи ні?
Тут усі навіть про небезпеку забули й в один голос закричали:
– Відповідає, відповідає! Ці писанки кращі за самоцвіти і хіба ти одна можеш з ними красою змагатися!
Хан із сином дуже посмутніли, бо писанки й справді були чудові. Списані мудрими взорами, одна гарніша від другої, так і брали за очі. Та не лише за очі – здавалось, аж серце лоскотали. Померкли перед ними всі дорогоцінні прикраси на багатих одягах присутніх, і навіть величезний смарагд{45} на хановій чалмі{46} блиск утратив, неначе засоромився. Лише одна князівна при своїх писанках ще краща стала.
Тоді озивається хан пошепки до сина:
– Що тепер зробимо, сину? Мусимо відпустити Подолянку!
А ханенко, також пошепки, відповідає:
– Як відпустиш її – життя мені не буде! Глибоко мені ця князівна в душу запала. Вигадай щось…
Шкода ханові улюбленого сина. От він і каже до Подолянки:
– Гарні твої писанки – нема що сказати! Але і в нас такі вміють робити. Почекай тиждень – поставлю тобі їх цілий кіш.
– А як не поставиш? – питає Подолянка.
– Як не поставлю, – відповідає хан, – тоді проси мене, чого хочеш.
А сам собі думає: «У мене тисяча найкращих у світі мистців, а кожен з них тисячу штук уміє показати. То, хіба, зуміють і писанки зробити».
І скликав хан усіх найвидатніших мистців із свого царства, звелів усі яйця до палацу позвозити, всі фарби по крамницях викупити. І осадив мистців до роботи. А мистці наколотили фарб повні бочівки, побрали в руки пера золоті та пензлі шовковії і заходилися яйця розмальовувати. Малювали, малювали, тисячі яєць побили, так що довкола палацу ціле озеро з білків та жовтків постало, а зі шкаралуп виросла височезна купа. А найстарший мистець з дротяним нагаєм поза спинами майстрів ходить і, як хто не справується добре, то такому до ребер тіло розсікає. Котрі ж найкраще розмальовані яйця, велить окремо у великий кіш складати. За тиждень кіш був повний.
От знову зібралися вельможі, гості й слуги. Хан посередині на золотому троні сів і старшого сина праворуч від себе поставив. Тоді наказав покликати і Киянку Красуню Подолянку.
Відкрили кіш, а султан і питає князівни:
– А що, бачиш?
– Бачу, – відповідає князівна. – Великих ти мистців маєш, хане. Мабуть, ніхто краще від них яєць не зуміє розмалювати.
Зрадів хан, а ханенко – ще більше.
– Ну, що ж, – говорить хан, – умову пам'ятаєш?
– Пам'ятаю, – відповідає Подолянка. – Умова була така, що ти поставиш кіш, повний писанок. Але я тут ні однієї писанки не бачу.
– Як кажеш?! – скрикнули батько і син.
– Кажу, – говорить князівна, – що бачу перед собою великий кіш ГАРНО ПОМАЛЬОВАНИХ ЯЄЦЬ, але ПИСАНКИ тут нема ні одної!
Розлютився хай і звелів усіх мистців перед себе покликати. Мав їх жорстокою смертю скарати. Та вони почали проситися:
– Змилосердися над нами, хане! Є нас тут тисяча, і кожен з нас уміє по тисячі різних штук. Але як писанки писати, ніхто з нас не знає!