Ханенко з горя дорогу одежу на собі подер, а старий хан із сорому перед гістьми та з жалю за сином аж розхворівся. Та Киянка Красуня Подолянка на те не вважає, підступає сміливо до хана і пригадує:
– За першою умовою, хане, ти зобов'язався мене звільнити, а за другою – кожне моє прохання вдоволити. Твої царедворці й гості свідками були.
Та хан так охляв{47}, що лише рукою махнув: мовляв, хай буде!
Отже, князівна каже:
– А моє прохання таке, щоб ти всіх моїх земляків, які у вас тут у татарській неволі пробувають, звільнив і додому відпустив. Бо у нас незабаром рокове свято – Великдень, а в цей день усі мусять бути щасливими.
Мусів хан і на це погодитись, щоб перед світом у брехуни не пошитися.
Ох, і справді ж радісний був того року Великдень, коли Киянка Красуня Подолянка вернулася в рідний Київ і привела зі собою видимоневидимо людей, що довгі роки в татарській неволі поневірялися! Кажуть, що тоді сонце цілий тиждень на небі стояло і не заходило. А дзвони так дзвонили, так дзвонили, що на цілий світ було чути.
Хан незабаром помер. А ханенко пішов у далекий похід свою тугу за Подолянкою розвіяти.
Примітка упорядника інтернетної публікації
Ці дві історичні казки українська письменниця Ольга Мак (1913-1998) написала у Бразилії, де, після еміграції з України під час Другої світової війни, мешкала з 1947 по 1970 роки, а надрукована книжка у Канаді, у місті Торонто, куди 1970-го авторка переїхала з Бразилії і де прожила решту життя. Книжка адресована насамперед дітям українських діаспор Канади, США, Австралії, Аргентини, Бразилії та інших країн далекого зарубіжжя, тому у виносках авторка дає витлумачення зокрема тих слів, котрі дітям України зрозумілі і без пояснень, а дітям українців Канади тощо можуть бути не ясні.