Аскольд і Дир та київські князівни
Діялося це давно у славному городі Києві – столиці Землі Полянської{1}, за князя, що його імени вже ніхто не пам’ятає. Може звався він Кий, а може якось інакше – не знали тоді наші предки письма, то й не записали. А шкода, бо був той князь мудрим і сильним правителем, якому корилися не лише поляни, що жили довкола Києва, а й інші українські племена: деревляни, дреговичі, сіверяни й тиверці. Давали данину князеві, йшли служити до нього дружинниками{2}, ходили в походи разом з ним – і збагачували княжу столицю.
І був город Київ найкращий та найбагатший серед усіх інших українських городів, а слава про його князя йшла далеко довкола і заходила аж у царство індійське{3}, в городи грецькі{4}. Стояв, як і тепер стоїть, Київ на березі Дніпраріки, а по ріці вгору і вниз пливли човни великі, всіляким крамом навантажені. Купці біля Києва приставали і з киянами торгували. Веселий і багатий був город Київ.
Та ось упав на нього сум великий, огорнув цілу Землю Полянську, бо занедужав тяжко князь Кий{5} і зліг на смертельну постіль.
– Горе мені, горе й вам! – говорив умираючий князь до своєї родини й бояр{6}, що зібралися біля його ложа. – Ось умру я – і скінчиться княжий рід Київ, від того першого Кия, що заснував оце місто. Не дав мені Бог синів, лише дві доньки. Хто ж перейме владу по мені?
– Горе нам, горе нам! – повторювали бояри, повторювали дружинники, а за ними все місто і вся Земля Полянська. – Вже не будемо мати такого мудрого й доброго правителя! Хто ж нас у бій поведе, хто ж нас від ворогів оборонить? Горе нам, горе нам!…
А як уже вмер князь Кий, то трава три дні росою сходила, дерева додолу похилялися, а хвилі в Дніпріріці так схлипували жалісно й так об береги билися, аж вали довкола міста мокрі стали. А вже що люди плакали та журилися – й казати нічого!
Вмерлого князя посадовили на золотом кованому троні{7}, трон поставили у видовбаний з дуба човен, а човен встановили на великому кострищі. Три дні й три ночі приходили люди з усіх сторін і разом з киянами оплакували померлого володаря. А тоді вбили його найкращого коня, найулюбленішого мисливського собаку, поклали в човен княжу зброю, їжу, питво – і все це підпалили. Коли ж усе згоріло, висипали на місці кострища високу могилу, на ній наставили столів з усякою їжею та питвом і засіли за тризну{8}. Такий тоді був похоронний звичай.
Ось п'ють кияни, їдять, померлого князя прославляють, його воєнні подвиги згадують і журяться:
– Де ж ми другого такого доброго князя знайдемо?…
Так собі розмовляють, аж бачать – пливе вниз Дніпром човен великий. Та не простий, а цілий кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. Спереду стоїть молодець, на веслярів покрикує, ззаду стоїть другий молодець, керму тримає. Гарні обидва, в зброї блискучій, в одежі адамашковій{9}, срібломзолотом шитій. Відразу видно, що непростого роду.
Побачили їх кияни, почали руками махати й до берега закликати. А ті й послухали. Навернули човен до берега, на землю посходили, шапочки соболеві{10} поскидали, людей привітали і питаються:
– Хто ви такі, люди добрі, і що за подія у вас сталася, і чого ви нас у дорозі припиняєте й до себе просите?
– Ми поляни, – відповідають їм люди. – А подія у нас дуже сумна: вмер наш князь і не лишив по собі синів, лише дві доньки, Яромиру й Любомиру. Тож ми по ньому тризну справляємо, а самі журимося: хто ж нами правити буде?… Сідайте з нами до столів, нашого покійного князя спом'яніть і розкажіть про себе, хто ви й куди путь держите?
– Ми, – відповідають гості, – добрі молодці, з далекої Землі Варязької{11}, що звідси на північ. Старшого з нас звуть Аскольд, а молодшого – Дир{12}. Вибралися ми в дорогу щастядолі шукати, сили свої випробувати. Шукаємо собі землі й людей, де б можна було княжити. І добре, що до вас трапили: у вас нема князя, в нас – землі. У вас князівни женихів ждуть, а ми собі наречених шукаємо. Чи не приймете нас подоброму?
Порадилися кияни й відповідають:
– Приймемо вас, але перше хочемо знати, чи ви й у війні такі справні, як при столі? Дамо вам дружинників багато і хай кожен з вас покаже, що вміє. Один хай іде через степи половецькі{13} на грецькі городи, орду{14} половецьку погромить, городи грецькі завоює і данину з них візьме. Другий хай їде рікою Дніпром аж у самий Табарістан – у царство хозарське{15}, що лежить над Каспійським морем. Хай хозарського царя у полон візьме, військо його розгромить, а з городів дань ізбере. Коли того докажете, віддамо за вас князівен і признаємо вас за своїх князів.
3
ІНДІЯ – країна в Азії. У княжі часи про Індію розказуали в Україні багато цікавих казок-вигадок.
4
ГРЕЦІЯ – це була Візантійська держава зі столицею Візантією. Греція була могутня та славна.