– То й добре! – згодилися Аскольд і Дир.
От зібралася війська силасиленна – а все добрі молодці, до війни охочі, слави жадібні, до чужих країн цікаві. Поділилися на дві частини: котрі кінні – мали йти з Аскольдом, котрі піші – мали пливти з Диром.
Коли вже всі зібралися в дорогу, вийшли на ґанок обидві князівни зі своїми судженими попрощатися. Стали у віночках та стрічках, у сорочках вишиваних, у керсетках{16} шовкових, у дукачах та в намистах – мов дві зіроньки засяли. Стали навпроти них молоді брати – каптани на них оксамитні, панцери золоті, на шапках пера павині – мов два місяці зійшли.
На прощання вийняв Аскольд ізза пазухи яблуко золоте й подав Яромирі.
– Візьми, – каже, – князівно, це яблуко. Не просте воно – чарівне. Стане тобі у пригоді, коли з тобою біда трапиться.
А Дир подарував своїй нареченій клубок пряжі золотої та й каже:
– Оце, Любомиро, по цьому клубочку я знайду тебе скрізь, куди б тебе доля не занесла. Бо не простий цей клубочок, а чарівний.
Попрощалися всі гарно – і брати поїхали, а сестри лишилися. Посідають, було, коло віконечка, на срібні веретенця льон прядуть, милих із походу виглядають. Біля них у ногах Лешко сидить, байками князівен розважає. Був такий при князівському дворі карлик з лікоть завбільшки, з домовиком{17} під піччю спав, багато всякого знав і не раз ставав у пригоді княжій родині.
От чи багато часу минуло, чи ні, а вибралася Яромира в ліс ягідок на полуденок назбирати і Лешко з нею.
– Глядіть, князівно, далеко в ліс не заходьте, – остерігає карлик. – Отут скраю збирайте.
– Коли ж бо тут уже всі ягоди визбирано! – каже Яромира. – Ходімо далі.
Пішли трохи далі – і справді, більше ягід, та такі гарні, та такі стиглі, що в устах розпливаються.
– Ой, князівно, не йдім далі, бо буде біда!.. – знову остерігає Лешко.
– Та ще трошки.
Яромира ягідки збирає, в нову козубеньку{18} складає, а Лешко по боках озирається, бо чує щось недобре. Потім князівну за рукав смикнув і показує:
– Князівно, гляньте но, що там за тою старою липою стоїть?..
Глянула Яромира та й ягоди зі страху розсипала; причаївся за липою Лісовик страшнийпрестрашний і з Яромири очей не зводить. Голова в нього, мов копиця сіна, величезна і зеленим мохом обросла. На чолі роги, ноги цапині й борода аж по землі волочиться.
Скрикнула Яромира і – в ноги! А за нею на тисячі голосів залунав регіт лісовика: «Хохохо, хахаха!..»
Прибігла Яромира додому, матері свою пригоду розповідає, а княгиня й каже:
– Цур йому, доню! Більше до лісу не ходитимеш!
– То й не ходитиму, матусю…
За день чи за два пішла Любомира на Дніпроріку хустя прати, а за нею знову Лешко. От і пере князівна – кладочка у неї кришталева, праничок бурштиновий{19}, а все хустя – шовкове. Вдарить Любомира бурштиновим праничком по кришталевій кладочці – кладочка задзвенить, і люди знають, що то князівна хустя пере.
Пере Любомира, пере, вже мало й зосталося, коли гляне – аж найтонша її сорочка, що то цілі рукави золотом гаптовані, враз упала в воду і попливла. Пливе попри самий берег, так, що здається – ось руку простягнеш і піймаєш, але піймати не дається. Князівна за нею, а вона далі, князівна за нею, а вона все далі.
Заплакала Любомира, білі ручки заломила, – шкода їй, бач, сорочки, та й матері боїться, щоб не сварила. Хотіла вже у воду скочити, але Лешко не дав. Учепився Любомирі за запаску і каже:
– Не сама ваша сорочка у воду впала, князівно. Її стягнув он той, що в очереті сидить.
Дивиться Любомира – справді з очерету Водяник виглядає, та такий то вже страшний, такий страшний – і не сказати! Пика в нього синя, опухла, борода з баговиння{20}, очі з мушель, а в бороді чорні раки сидять.
Скрикнула Любомира й пустилася тікати, а Водяник у воду пірнув – тільки забулькотіло по ньому: бульбульбуль!..
Прибігла Любомира додому, матері скаржиться, плаче, а княгиня на те:
– Цур йому, доню, разом із сорочкою! Більше на ріку не ходитимеш, а я тобі другу сорочку справлю.
Сидять знову сестри проти віконця, на срібні веретенця{21} льон прядуть і своїх суджених виглядають. Пливуть Дніпром великі човни, всяким добром навантажені, одні вгору, другі вниз, а суджених як не видно, так не видно, як не чувати, так не чувати.
19
БУРШТИН або ЯНТАР – зціпеніла живиця дерев, жовтозолотої краски, із нього виробляли дорогоцінні прикраси.
21
ВЕРЕТЕНО – ручне знаряддя для прядіння, що становить собою тонку паличку з видовженими загостреними кінцями і потовщенням посередині.