* * *
Коли одного дня в'їхав на княже подвір'я лицар ставний і на чорному, як ворон, коні. Коня до конов'язу прип'яв, сам у світлицю увійшов, шапочку зняв, княгині до ніг уклонився.
– Здоров, лицарю! – каже княгиня. – Сідай та розказуй, хто ти і з яких сторін і чи по волі прийшов, чи по неволі.
– Добрі молодці все по волі ходять, – відповідає лицар, – тож і я по власній волі прийшов. Я Деревлян{22}, князь Землі Деревлянської, що то є на захід звідси. У нас ліси густі, дерева багато всякого – через те і прозивають нас деревлянами. А прийшов я, бо зачув, що в Землі Полянській є князівна Яромира, станом висока, личком рум'яна, очима ясна, розумом славна і до всякої роботи вдатна. То хочу її засватати. Віддасте за мене, чи ні?
– Рада б я, – каже княгиня, – твою, княженку, волю вволити, та не можу: посватана вже наша Яромира за княженка Аскольда, що то пішов перед шлюбом слави лицарської добувати у степах половецьких, у городах грецьких. Яромира на нього чекає.
– Коли ж бо, – Деревлян на те, – даремно буде князівна на Аскольда чекати. Я сам був із ним у поході й на власні очі бачив, як загинув Аскольд із рук половецьких у степах. То хай Яромира за мене йде.
Яромира, зачувши це, та в плач, мати її потішає, а малий Лешко княгиню за одежу – смик!
– Іди геть, Лешку! – княгиня на нього. – Не до тебе тут тепер… – а до Яромири: – Що ж, дочко, зробиш! Пропав Аскольд – то пропав, а заміж тобі все одно треба. Йди за Деревляна. Він гарний, молодий, а земля деревлянська багата. Будеш княгинею. Йди!
Ще Яромира не надумалася, а Лешко знову княгиню за спідницю – смик!
– Іди геть, Лешку! – розсердилася княгиня так, що аж за вухо вщипнула карлика. – Лізеш, коли тебе не просять!
Образився Лешко, під піч до домовика чкурнув і вже не обзивався.
А Яромира подумала, подумала – і згодилася. Деревлян зрадів, зараз князівну поперед себе на коня – і помчав, аж закурилося за ними. Не вспіла дівчина як слід ні з матір'ю, ні з сестрою попрощатися.
Княгиня стала на ґанку, дивиться вслід за донькою й зідхає:
– Шкода, бо шкода, але, слава Богу, буде дитина не за якимсь приблудою, а таки за сусідським князем!
Тут де не взявся Лешко й собі дивиться за вершником{23}.
– Авжеж, – каже, – буде князівна за князем, але ви не знаєте, за яким.
– Як то за яким? За Деревляном, що є князем у Землі Деревлянській. Там багато лісу й дерева, тому він і прозивається Деревляном.
– Ой, то правда, що там багато лісу, – потакує Лешко, – а тому він посправжньому називається не Деревляном, а попросту Лісовиком.
– Та що це ти?! – злякалася княгиня. – Звідки знаєш?
А Лешко:
– Знаю, бо знаю! Князівна впала в око Лісовикові ще тоді, як по ягоди ходила. А він тепер у молодця обернувся і за деревлянського князя себе подав. Дивітьсяно, як услід за ним дерева гнуться!..
Подивилася княгиня – і справді: ні вітру, ні тучі{24}, а там, кудою поскакав вершник, найгрубші дерева так гнуться, так гнуться, що аж верхів'ям до землі торкаються.
От сплакала сердешна мати, заголосила, та що зробиш – пропало!
* * *
Сидить уже Любомира сама біля віконця, білий льон на срібне веретенце пряде, на Дніпроріку споглядає, сестричку згадує, судженого виглядає. А його як нема, так нема.
Аж ось пливе Дніпром угору корабель невиданий, незнаний: сам увесь срібний, щогли{25} золоті, вітрила шовкові, а пливе так скоро, що його конем не перебіжиш, птицею не перелетиш. І то – проти води!
Зрівнявся корабель з княжими палатами, кітвичку кинув, сходні спустив, і зійшов ними на берег лицар молодий та ясний. Увійшов просто до світлиці, шапочку зняв, старій княгині до ніг уклонився.
– Здоров, лицарю! – привітала княгиня. – Сідай, та розказуй, хто ти і з яких сторін, і чи по волі прийшов, чи по неволі.
– Добрі молодці все по своїй волі ходять, – відповідає лицар. – Я є Дрегович{26}, князь Землі Дреговецької, що то на північ звідси над рікою Прип'яттю. У нас озер багато, очерети густі, в озерах – риба всяка, в очеретах птаства повно, а до осель ніхто не доступить, бо заховані вони за болотамидряговинням. Тому й прозивають нас дреговичами. А повертаюся з Табарістану, царства хозарського, де воював разом із княжичем Диром. Тільки ж не пощастило Дирові: наскочили на нього хозари, шаблями порубали, списами покололи. Вмираючи, закликав мене Дир і каже: «Побратиме вірний, князю дреговецький, не ходи більше по землі табарістанській, а напинай вітрила і їдь у край полянський, у столицю Київ. Є там у хоромах княжна Любомира – станом висока, личком рум'яна, очима ясна, голосом дзвінка, розумом бистра і до всякої роботи вдатна. Отож, іди, мій побратиме вірний, Любомиру привітай, матерікнягині до ніг уклонися і скажи їм, щоб мене не чекали, бо поліг я у землі хозарській. Князівну ж Любомиру, – найкращу над князівнами, собі за дружину візьми, щоб не дісталася вона нікому іншому, лише моєму побратимові вірному». Отож я і приїхав. Віддасте мені Любомиру по волі, чи ні?
22
ДЕРЕВЛЯНИ – українське плем'я, що жило в лісистих околицях між ріками Дніпром, Случчю й Тетеревом.