Почувши таку сумну новину, заплакали мати з донькою і не знають, що тут чинити, що казати. А карлик Лешко потихеньку підкрався та княгиню за сукню – смик!
– Іди геть, Лешку! – княгиня до нього. – Тут горе таке – не до тебе…
А тоді до Любомири:
– Що ж, доню, така, видно, твоя доля. Не судилося тобі бути за Диром, то будеш за Дреговичем. Дреговецька земля також багата: по ріках бобри та видри живуть – хутра в них дорогі, а очерету на хати – скільки завгодно. Іди, доню, за Дреговича – будеш княгинею…
Княгиня отак промовляє, а Лешко під лавою сидить і все княгиню за сукню – смик та й смик! Прогнівилася вельми княгиня на карлика, насварила ще й за вухо вщипнула, щоб не докучав. А Лешко тоді образився і під піч до домовика втік. Мовляв: не хочете мене слухати – робіть, як знаєте!
А Любомира вже й згодилася, вже й руку Дреговичеві подала. Дрегович дуже зрадів, зараз таки Любомиру на руки взяв і на корабель поніс. Не вспіла, небога, і з матір'ю попрощатися. Поки княгиня на ґанок вийшла – корабель уже й поплив угору проти води, та так скоро, що й конем не перебіжиш, птицею не перелетиш.
Стала княгиня на ґанку, білою хусточкою вслід за кораблем махає і сама до себе говорить:
– Шкода бо шкода, але, слава Богу, буде дитина не за якимсь приблудою, а таки за тутешнім князем.
А Лешко вже коло княгині крутиться і підповідає:
– Еге ж, буде за тим князем, що у воді сидить…
– Та що ти? – злякалася княгиня. – Чому в воді?
– Та бо то ніякий князь, а Водяник, – відповідає Лешко. – Хотів я сказати вам, та ви не послухали, ще й вуха мені нам'яли, а я бачив, як у того молодця увесь час вода з лівої поли капала. Йому князівна в око впала ще тоді, коли сорочки на ріці прала, от він і обернувся в князя дреговецького. Тепер подивіться на лаву, де він сидів…
Подивилася княгиня на лаву – справді, лава мокра, а під лавою калюжа стоїть. Заплакала тоді сердешна мати, заголосила, хотіла була слуг навздогінці за кораблем посилати, коли ж корабля вже й не видно. Що робити? Пропало…
А Лісовик доти лицарем був і на коні їхав, доки люди могли його бачити. Як же в'їхав у ліс, ураз перекинувся знов у велетня з головою, мов копиця сіна, з рогами, з цапиними ногами і з бородою, що аж по землі волочилася. І кінь під ним на дикого оленя обернувся.
Як побачила Яромира, то злякалася дуже й почала на поміч кликати. А Лісовик засміявся та й каже:
– Не клич, не гукай, князівно, бо тут моє царство, і ніхто в лісі зі мною до боротьби не стане.
Заплакала тоді бідна дівчина рясними сльозами.
– Доленько ж моя нещаслива!.. – приговорює. – Мала ж я бути за княженком, а дісталася Лісовикові страшному!..
– Не плач, дівчино, не нарікай! – Лісовик їй. – На те я є страшним, щоб мене люди боялися, щоб мене звірі слухали і щоб усяка рослина мені поклонялася. Але для тебе я можу обернутися яким завгодно молодцем.
– Не хочу я, – каже Яромира, – бачити тебе ніяким молодцем, бо це буде сама облуда! Пусти мене додому!..
– Ні, – відповідає Лісовик, – не пущу! Не на те я по тебе в далеку дорогу вибрався, не на те викрав, щоб тепер пустити. Завезу тебе у свій замок, будеш звірів лісових доглядати, птахів годувати, мене, старого, піснями розважати. А за це будеш у шовкахоксамитах походжати, дорогими намистами побрязкувати, бо царство моє неміряне, багатства нелічені.
І справді, не брехав Лісовик. Завіз Яромиру у свій замок, а той замок такий величезний, що в ньому цілий Київ змістився б. Стіни – біла береза в березу поросла, стеля – верховіття зелене, долівка – килими трав'яні, барвистими квітами перетикані. Вночі замість ліхтаря місяць світить, замість свічок зорі сяють, на середині світлиці озеро срібне блищить, а в ньому лебеді плавають. Яблучкакислички, грушігнилички та горішки лісові просто в коморі ростуть – не треба їх збирати. Бджоли просто у пивницю мед носять, дикі кабани шинки вудять і ковбаси начиняють, а сарни та буйволихи масло збирають і сир на сонці відігрівають. Ведмеді шкіри виправляють, дятлі кожухи шиють – скрізь повно всякого добра. Впаде ранком роса – горни діяманти пригорщами, впаде град – збирай перли повними пеленами. Дуби золоті жолуді родять, на калині справжні коралі пишаються.