Стала Любомира у Водяника за господиню. Убралася в сорочку, з туману випрядену, у керсетку, з ряски{32} виткану, на шию начепила перлове намисто, на голівку – вінець із лілей. Рибок доглядає, диких качок, гусей та лебедів до себе приручає, у погреби навідується, де самі оселедці соляться, та в комин, де тараня сама на гачки чіпляється і завуджується. Багато клопоту в Любомири. Водяник ото кудись попливе, а тут, дивись, качки посварилися. Ще не вспіє князівна їх помирити, глядь – зубаста щука плотичку проковтнула. Ще не покарала Любомира щуки, а тут бобри чи видри хутра принесли. Треба прийняти і в скриню поскладати, щоб міль не поїла. А там уже й Водяникові їсти зварити, а там ще щось – і так цілий день.
От робить вона, клопочеться, а слізоньки з очей тільки – капкап, аж в озері вода посолонішала. Зауважив це карасик червоноперий, що то його була Любомира на юшку Водяникові пожаліла і живим пустила, приплив до неї і питає:
– Чого це ти, князівно, плачеш та й плачеш?
А Любомира відповідає:
– Як же мені не плакати, коли Водяник мене обманом з дому забрав, від любої неньки відірвав, з судженим розлучив, зі сторони рідної, з краю милого у підводне царство завіз?…
І розплакалася рясними сльозами князівна, свою долю карасикові червоноперому оповідаючи:
– А мій суджений, княженко Дир, не міг мене оборонити, бо поплив він човнами з дружиною хороброю у царство хозарське, у самий Табарістан, військо хозарське розбити, з городів хозарських данину взяти…
Тоді каже карасик червоноперий:
– А я оце сьогодні вниз Дніпромрікою плив і бачив, як якесь військо на човнах із царства хозарського, із самого Табарістану з даниною багатою у Київ поверталося. Попереду всіх тих човнів човен кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. А на ньому стояв лицар ясний у панцері{33} золотому, в каптані оксамитному, на шапочці пера павині…
Як зачула це Любомира, ручки заломила і крикнула на цілий голос:
– Оце ж ніхто інший, як княженко Дир, мій наречений! Та коли б же то він знав, де мене шукати – відразу прийшов би мені на поміч.
– Знав би він, де тебе шукати, – відповідає карасик золотоперий, – коли б у тебе був клубочок пряжі золотої. Ти б кінчик нитки взяла, до пояса прив'язала б, а клубочок покотила б дном ріки – от він би й докотився до княженка Дира.
– А я ж маю такий клубочок! – пригадала собі Любомира і мерщій побігла до сховку, бо клубочок лежав у печері під берегом, де жив найбільший і найстрашніший Рак Великоклешній. Любомира йому життя подарувала, не взяла на холодець Водяникові, а за те Рак Великоклешній її золотого клубочка беріг.
От забрала князівна золоту пряжу, кінчик ниточки собі до пояса прив'язала, а клубочок покотила дном ріки, промовляючи:
Клубочок зараз і попливпокотився, розмотуючи за собою золоту нитку…
* * *
Котилося золоте яблучко, котилося, крізь ліс дрімучий, крізь галявини ясні, пеньки й колоди перескакувало, струмочки переплигувало – та й викотилося аж у степи половецькі, просто під ноги білому коникові, на якому княженко Аскольд сидів.
– Еге! – промовив Аскольд, яблучко піднявши. – Десь моя наречена в біду попала, коли мені цим яблучком знак подає.
Тоді питає дружинників:
– А що, дружино моя хоробрая, чи підете й тепер за мною, чи лишите мене власними силами мою суджену шукати і з біди визволяти?
Відповідають дружинники:
– Де ж то видано, де ж то чувано, щоб дружина свого ватажка в біді відступила? Водив ти нас, княженку, на городи грецькі, на орди половецькі слави здобувати – веди й тепер нашу князівну з біди визволяти. Ми тебе не покинемо.
Поїхали. Їдуть, їдуть по золотій стежечці, що то її яблучко по собі лишило, і приїхали під самий ліс. А Лісовик уже також стежечку від яблучка в лісі догледів і догадався, що воно й до чого.
От вийшов на край лісу, став перед Аскольдом і питає:
– А що, княженку, прийшов ти битися, чи миритися?
– Як скажеш, де князівна Яромира перебуває, то не буду з тобою битися, – відповідає Аскольд.
– Князівна Яромира у моєму замку, – каже Лісовик, – а до того замку ти вже стежки не знайдеш, бо я наказав золотий слід від яблука землею притрусити.
Розсердився Аскольд:
– Коли так, – каже, – то ми зараз почнемо дерево по дереву корчувати, увесь ліс знищимо, а до Яромири доберемося. Гей, дружино моя вірная, а беріть но сокири й зачинайте!