«Бо це таємниця… Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, — як ота земля на кладовищі мікмаків. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того…»
Луїс почав розуміти те інше, що розповідав йому Джад про могильник мікмаків. Він почав порівнювати дати, сортувати їх, складати — робив усе те ж саме, що й коли складав важкі іспити.
Пес. Спот.
«Я міг роздивитися місця, де сплутані дроти поранили його, — там не було шерсті, а на шкірі виднілися виямки».
Бик. Інший образ з’явився у нього перед очима.
«Лестер Морган закопав на індіанському могильнику свого бугая Генретті… Лестер тягнув його аж туди на санях… Застрелив його через два тижні… Бугай став злобним, дійсно злобним. Але це єдина тварина, яка справді стала небезпечною.
Він став злобним.
Людське серце твердіше за камінь.»
Він став дійсно злобним.
Це єдина тварина, яка справді стала небезпечною.
Зазвичай ти робиш це, бо, якщо ти там бував, — це твоє місце.
Не було шерсті, а на шкірі виднілися виямки.
Генретті… ідіотське ім’я для бугая.
Людина жне плоді того, що сіє…
То мої щури. То мої птахи. Я купив цих довбодзьобів.
Це твоє місце, таємне місце, і воно належить тобі, а ти належиш йому.
Він став злобним, але це єдина тварина, яка справді стала небезпечною.
Що ти купиш наступного разу, Луїсе, коли вночі завиватиме вітер, а місяць прокладе шлях крізь дерева до цього місця? Хочеш знову дряпатися на ті сходи? Коли люди дивляться фільм, вони знають, що персонажі коять несусвітню дурницю, дряпаючись цими сходами, але в реальному житті вони роблять те саме — палять, не пристібають паски безпеки, переїжджають з родинами поближче до доріг, якими з ранку до вечора сновигають вантажівки. Отже, Луїсе, що скажеш? Ти дійсно хочеш знову видряпатися тими сходами? Ти хочеш залишити свого сина мертвим чи пройдеш крізь двері № 1, двері № 2 чи навіть двері № 3?
Гей-гай, ану давай!
Став злобним… тільки тварин… на шкіри виднілися… людина… твій… його…
Луїс вилив решту пива до раковини, відчуваючи, що його зараз знудить. Кімната закружляла, як при хитавиці.
У двері постукали.
Довгий час — принаймні він так думав — Луїс вірив, що цей звук існує лише в його голові, галюцинація. Але стук лунав та й лунав собі, спокійно, невблаганно. І зненацька Луїс зрозумів, що розмірковує над історією про мавпячу лапку, і холодний жах скував його тіло. Він, здавалося, відчував фізичну реальність цього — як мертва лапа, що зберігалася в холодильнику, як мертва лапа, що раптово зажила окремим власним життям, заповзла йому під сорочку, вчепившись у тіло, якраз навпроти серця. Дурний образ, надмірний і дурний, але він зовсім не здавався дурним. Ні!
Луїс підійшов, хитаючись до дверей, повернув безсилими пальцями ключа. Коли він прочинив двері, то подумав: «Це Паскоу».
Кажуть же, що Джим Моррісон[122] повернувся з мертвих і став ще величнішим, ніж раніше. Паскоу стоїть там у шортах величний, мов саме життя, і запліснявілий, мов несвіжий хліб. Паскоу з огидно розкроєним черепом. Паскоу, який прийшов знову попередити його: не ходи туди. Як там співали «Енімалз» у своїй старій пісні? «Крихітко, будь ласка, не ходи, крихітко, БУДЬ ЛАСКА, не ходи, знаєш, я любив тебе завжди, крихітко, будь ласка, не ходи…»[123]
Двері розчахнулися, і там, у холодній пітьмі півночі, між днем Прощання і днем Поховання його сина, стояв Джад Крендал. Його тонке біле волосся майоріло в крижаному мороці.
— Про вовка промовка, а він і в хату, — хрипло вимовив Луїс. Він спробував засміятися. Час, зробивши повне коло, повернувся на початок. Знову був День подяки. Зараз вони покладуть задубіле, неприродно вигнуте тіло кота Еллі, Вінстона Черчилля, до смітникового пакета і рушать.
«Не питай навіщо, ми просто маємо піти туди».
— Можна зайти, Луїсе? — спитав Джад. Він дістав пачку «Честерфілд» з нагрудної кишені і взяв цигарку в зуби.
— Знаєш, — буркнув Луїс, — зараз уже пізно. До того ж я випив купу пива.
— Ага, я вчув запах, — відповів старий. Він запалив сірника. Вітер загасив його. Джад спробував запалити ще один, склавши руки човником, але пальці в нього тремтіли, і благенький вогник знову згас. Тоді він дістав третього сірника, вже приготувався запалити його, але підвів погляд на Луїса, що стояв у дверному прорізі. — Ніц не можу запалити цю штукенцію. То, мо’, пустиш мене, Луїсе?
122
Джим Моррісон (1943–1971) — американський музикант, поет і кінорежисер, вокаліст та лідер гурту «The Doors». Став культовою особою в рок-музиці.
123
«Baby please don’t go» — пісня, яку називають однією з найпопулярніших блюзових пісень в історії. Її виконують з початку 30-х років ХХ століття. Кінг має на увазі версію 60-х років у виконанні гурту «The Animals».