Луїс відступив убік, і Джад зайшов усередину.
Вони сиділи за кухонним столом з пивом у руках. «Ми вперше самі сидимо на нашій кухні», — здивовано подумав Луїс. На півдорозі до вітальні вони почули, як Еллі скрикнула уві сні. Вони завмерли, немов грали в дитячу гру. Крик не повторився.
— Гаразд, — сказав Луїс. — Що ти тут робиш о чверть на першу ночі того дня, коли мають поховати мого сина? Ти, звісно, друг, Джаде, але все це вельми не вчасно.
Джад випив, витер рота рукою і глянув прямо на Луїса. Цей погляд був настільки чистим і зрозумілим, що Луїс не витримав і опустив очі долу.
— Ти знаєш, чому я тут, — мовив Джад. — Ти зараз думаєш про теє, про що ніц не можна думати, Луїсе. Гірше того, я страшуся, що для себе ти вже все вирішив.
— Я не думав ні про що, окрім як піти спати, — відповів Луїс. — Мені ще завтра йти на похорон.
— То я завинив, що сьогодні у твоєму серці більше болю, ніж мало б си бути, — тихо проговорив Джад. — Зважаючи на те, що я знаю, то се через мене Ґейдж потрапив під машину.
Луїс вирячився на нього:
— Що? Джаде, не верзи дурниці.
— Ти здумав вернути його в наш світ. Не боронися, що такеє спадало тобі на ум, Луїсе.
Той просто промовчав.
— Наскільки розповсюдився його вплив? — спитав старигань. — Ти можеш мені сказати? Ні, але я сам можу відповісти на се питання. Я прожив усе своє життя на цьому ошматті світу. Я знав про мікмаків, і те місце завше було для них якимось священним місцем… але в поганому сенсі. Стенні Б. розповідав мені про се. Мій батько сказав мені пізніше. Опісля того, як Спот умер вдруге. Тепера мікмаки, штат Мен і уряд США сперечаються в суді, кому належить ся земля. Хто її власник? Ніхто насправді не знає, Луїсе. Більше ніхто. Свого часу різні люди заявляли си про свої права, але всі вони лишалися ні з чим. Енсон Ладлоу, правнук засновника міста, один із єдних. Його позов, мабуть, найліпший з тих, що вчиняли блідолиці, відтоді як Джозеф Ладлоу-старший отримав си халупу в дар від круля Георга, коли Мен ще був великов провінцією колонії в затоці Массачусетс. Ба, бігме, і йому судова справа була пеклом, бо ж зустрічний позов направили си інші Ладлоу. Був хлоп на ім’я Пітер Дімарт, готовий переконливо довести, що теж єден кревно до славного роду Ладлоу. Джозеф Ладлоу-старший на старості віку став бідним на гроші і багатим на ґрунти та постійно дарував си товаришам по чарці то два, то чотири акри землі.
— І не велося ніяких записів? — несподівано для самого себе заінтриговано запитав Луїс.
— О, наші діди не вельми си то й вірили усілякім канцеляріям, — промовив Джад, запалюючи нову цигарку від недопалка попередньої. — Тогочасна дарча на ґрунти виглядала так, — Джад заплющив очі і процитував, — від старого клена, що стоїть си на верхівці Квінсберського пагорба, і до Оррінгтонського струмка, що зміїться по цьому клаптю з півночі на південь… — Джад ощирився без тіні веселощів. — Але старий клен впав у 1882 році і, скажімо так, зогнив на порохню у 1900-му, а Оррінгтонський струмок всох і став болотом за ті десять років, що були між кінцем Великої війни та обвалом на фондовій біржі. Врешті-решт добрячим бедламом те все обернулося. Але старого Енсона воно вже ніяк не торкнуло. Його вбило блискавицею, якраз тама, де зара той могильник.
Луїс подивився на Джада. Той сьорбнув іще пива.
— То все дарма. Є багацько місць, про які питання «Кому це все належить?» настільки складне, що розплутати той вузлик нікому ніц не під силу. Одні лиш адвокати завше матимуть свій хліб. Бігме, та навіть Діккенс[124] теє знав. Гадаю, що індіанці вернуть всеє собі врешті-решт, і це буде на правду. Але цеє все яйця виїденого не вартує, Луїсе. Я прийшов си сьогодні вночі до тебе, щоб розказати тобі про Тіммі Бетермана і йойного батька.
— Що ще за Тіммі Бетерман?
— Тіммі Бетерман був єдним з тих двадцяти хлопаків, що попливли за океан воювати Гітлера. Він поїхав у 1942-му, а за рік, у 1943-му, вернувся в домовині з американським прапором на ній. Загинув в Італії. Його батечко, Білл Бетерман, прожив увесь свій вік у нашому містечку. Сперш він ледь не збожеволів, коли отримав си телеграму, ба потім швидко втих. Торопаєш? Він знав про могильник мікмаків. І вже вирішив си, що буде робити.
Холод повернувся. Луїс довго споглядав Джада, намагаючись помітити в очах старого брехню, але її там не було. Та ці нові факти були достобіса зручними.
— Чому ти не розказав мені про це відразу? Тої ночі? — врешті видавив він. — Після того… після того, як ми закінчили з котом? Я ж питав тебе, чи ховали там коли-небудь людей, а ти сказав, що ніколи такого не було.
124
Алюзія на дев’ятий роман Чарльза Діккенса «Холодний дім». У центрі сюжету — тривалий судовий процес «Джарндіси проти Джарндісів», який тривав понад 50 років. У кінці роману таки визначили правомірного спадкоємця, однак весь величезний статок пішов на оплату саме цього суду. Таким чином, Діккенс сатирично зобразив англійське судочинство.