Джордж постійно чухав куксу правої ноги. Більшу частину ноги він втратив, коли працював на залізниці, і йому все дуже свербіло, особливо в такі пекучі та задушливі дні, як той. Проте, нещасний чи ні, він був тут.
— Це все зайшло надто далеко, — звернувся до мене Джордж. — Коли у мене поштарка відмовляється носити листи на Педерсен-роуд — то одне, а от коли уряд здіймає бучу, то вже зовсім інший калінкор.
— Про що се ти? Уряд здіймає бучу? — спитав я.
Ганібал одповів, що йому телефонували з воєнного департаменту. Якийсь лейтенант на ім’я Кінсман. Відрізняти серйозні злочини від банального дуркування — його робота.
— Четверо чи п’ятеро людей написали анонімки у воєнний департамент, — розповів Ганібал, — і цей лейтенант Кінсман уже почав трохи хвилюватися. Якби один мужик написав листа, вони б там у себе просто посміялися. Якби один мужик написав цілу гору листів, то Кінсман би подзвонив поліції штату і сказав, що якийсь психопат має зуб на Бетерманів. Але всі сі листи прийшли від різних людей. Каже, що се помітно по почерках та іменах. Усі в листах пишуть про однов божевільну річ, мовляв, Тімоті Бетерман умер, а тепера ожив і його тіло си сновигає по Педерсен-роуд.
Цей Кінсман збирається або направити своїх хлопців, або приїде сам, щоб дізнатися що й до чого. Їм цікаво, чи Тіммі мертвий, чи просто у самоволці? Їм не до вподоби думати, ніби у них щось у паперах наплутано. До того ж їм конче треба знати, хто, якщо не Тіммі Бетерман, похований на тому цвинтарі, — Ганібал витер лоба носовичком.
— Що ж, бачиш, який рейвах тоді став, Луїсе? Ми сиділи в мене більшо години, пили холодний чай і обговорювали все се. Норма питалася в нас, чи хочемо ми сандвічі, але всі відмовили си. Ой, леле, вся історія з Тіммі Бетерманом… ніби ти стрів дівку з трьома цицьками… тямиш, що це протиприродно та неправильно, але гадки не маєш, що з цим діяти.
Ми все говорили та говорили, аж доки не вирішили, що нам всім треба пройтися до Бетерманової хати. Я ніц ніколи не забуду тої ночі, навіть коли б я був вдвічі старшим, ніж тепера. Було спекотно, вулиця парувала, наче нутрощі щойно вбитої корови, а сонце розжареною кулею котилося за небокрай. Ніхто з нас не хтів ту’ йти, але ми знали, що мусимо. Норма знала се ще до нас. Вона під удаваним приводом покликала мене в дім:
— Не дай їм розбігти си. Скінчи з цим, Джадсоне. Ти маєш потурбуватися про се. Маєш прибрати ту гидь.
Джад зміряв Луїса пильним поглядом.
— Так вона оте все назвала, Луїсе. Її слово. Гидь. А ще вона прошепотіла мені прямо на вухо: «Коли щось трапиться, Джаде, просто тікай. Не зважай на інших: вони самі про себе потурбуються. Пам’ятай, що у тебе є я, і, коли що не так, хутко їдь додому».
Ми поїхали на машині Ганібала Бенсона. Той сучий син, не знаю як, але міг роздобути купони на що завгодно. Багато ми не теревенили, та всі диміли, мов паротяги. Ми були полякані, Луїсе. Настрашеними до краю. Єдним, хто хоч щось казав, був Алан Пурінтон. Він тоді звернувся до Джорджа:
— Закладаюся на свою голову, що Білл Бетерман ходив у ті кляті ліси на північ від дороги № 15.
Ніхто не озвавсь йому, але я добре пам’ятаю, що Джордж кивнув.
Ми приїхали туди, і Алан постукав. Ніхто не відповідав. Ми обійшли будинок і на задньому ґанку запримітили їх обох. Білл Бетерман сидів на нижній сходинці зі жбаном пива у руках, а позад, у ярді від него, стояв Тіммі. Він просто гледів, як заходить криваво-багряне сонце. Лице його було червонястим, пак з нього заживо здерли шкіру… Він виглядав так, наче погостював си у дідька в пеклі. Одяг висів на ньому мішком, і я подумав, що він втратив фунтів сорок. Глибоко запалі очі нагадували звірів, що визирали з глибоких печер, а рот постійно сіпався на лівий бік.
Джад на мить змовк, ніби збираючись з думками.
— Луїсе, він мав вигляд проклятого. Тіммі перевів погляд на нас і ощирився. Тільки від одного цього оскалу хотілося лементувати. Потім він відвернувся і далі гледів за заходом сонця. Білл промовив:
— Я не чув, як ви, хлопці, стукали, — це було відвертою брехнею, бо Алан так гупав у двері, що се підняло б і… підняло б і глухого.
Мабуть, більше ніхто не збирався нічого казати, тож я спитав:
— Білле, я чув, що твого малого встрелили в Італії?
— Це не так, — відповів він і втупився в мене.