Це похоронне застілля не сильно відрізнялося від звичайної вечірки, хіба що було спокійнішим. Хоч спиртного й було поменше, його все одно не бракувало. Випивши трохи пива (ще минулої ночі він клявся ніколи в житті не пити цю гидоту, та між минулим вечором і холодним сьогоднішнім днем пролягала прірва), Луїс хотів було розповісти пару історій з життя гробарів, які чув від дядька Карла: на сицилійському похороні незаміжні жінки відривають собі шматочок савана покійника та кладуть під свою подушку, бо вірять, що це принесе їм щастя в амурних справах; на ірландському похороні часом грають пародійні весілля, а стародавні кельти зв’язували мертвим пальці на ногах, щоб привид не міг ходити. Дядько Карл розповідав, що звичай чіпляти бирки на великі пальці покійників з’явився в Нью-Йорку, і оскільки раніше всі гробарі були ірландцями, то вони вірили, що це відродження давньої традиції. Та, глянувши на обличчя гостей, Луїс зрозумів, що ці історії можуть неправильно витлумачити.
Рейчел розплакалася тільки раз, і мати заспокоювала її. Рейчел притиснулася до Дорі Ґолдман і ридала, прихилившись до її плеча. Вона не могла так плакати біля Луїса — мабуть тому, що підсвідомо вважала його, як і себе, винним у смерті Ґейджа. А може, й тому, що Луїс, поринувши у світ власних марень, ніяк не втішав її в горі. Вона пригорнулася до матері і плакала, Дорі заспокоювала її, і сльози обох жінок спліталися в єдиний потік. Ірвін Ґолдман стояв біля них, поклавши руку на плече Рейчел, і з хворобливим тріумфом дивився на Луїса.
Еллі ходила між гостями зі срібною тацею, навантаженою канапе — маленькими рулетиками, скріпленими зубочистками. Під рукою вона міцно стискала фотографію Ґейджа.
Луїс вислуховував співчуття. Він кивав та дякував охочим їх висловити. Його очі були далекими й холодними, і всі гадали, що він думає про минуле, про нещасний випадок, про подальше життя без Ґейджа. Ніхто (навіть Джад) не підозрював, що Луїс насправді обмірковує план грабунку могили… Звісно, винятково теоретично. Не те, щоб він збирався щось таке робити. Це був просто спосіб відволіктися.
Не те, щоб він збирався щось робити.
Луїс зупинився біля оррінгтонського магазинчика, купив два шестипляшкові блоки пива і зателефонував до «Наполі», щоб замовити піцу з перцем і грибами.
— Як вас звати, сер?
«Оз, Вевикий і Гвізний», — подумав Луїс.
— Лу Крід.
— Гаразд, Лу. Зараз ми дуже зайняті, тому піца буде готова за сорок-сорок п’ять хвилин. Вам зручно?
— Так, — відповів Луїс і повісив слухавку. Він повернувся до «Цівіка» і завів машину. Йому раптом спало на думку, що в Бенгорі є з два десятки піцерій, та він обрав саме «Наполі», бо цей заклад був найближче до цвинтаря «Привітний краєвид», де похований Ґейдж. «Ну що за чорт? Вони роблять хорошу піцу, от і все. З м’яким тістом. Підкидають її і ловлять на виду у всіх, це так смішило Ґейджа…»
Він просто прогнав ту думку.
Він проїхав повз «Наполі» до «Привітного краєвиду». Він гадав, що знає, що робитиме там, та яка від цього шкода? Жодної.
Він припаркувався через дорогу та підійшов до великих кованих воріт, які виблискували в променях помираючого дня. Над ними півколом виднівся залізний напис: «ПРИВІТНИЙ КРАЄВИД». Луїс роззирнувся. Нічого особливо привітного, так само як і непривітного, в тому краєвиді не було. Цвинтар затишно розташувався на кількох пологих пагорбах. Його перетинали довгі алеї (та в призахідному світлі тіні від дерев видавалися особливо моторошними й глибокими, як вода в кар’єрі). Окремо стояло кілька плакучих верб. Тут було не дуже спокійно. Неподалік пролягала траса, і гудіння автомобілів постійно порушувало тишу, а в мороці неба виднілися вогні Бенгорського міжнародного аеропорту.
Він простягнув руку до воріт з думкою: «Вони точно будуть зачинені», та це виявилось не так. Мабуть, було ще надто рано остаточно замикати браму, та й робилося це тільки для того, щоб захистити цвинтар від п’яниць, вандалів та стурбованих підлітків. Часи діккенівських «воскрешальників»[133] (знову це слово — «воскресіння») давно минули.
Ворота розчинилися з легким скрипом. Луїс озирнувся через плече і, переконавшись, що за ним ніхто не стежить, зайшов на територію та зачинив за собою ворота.
Він стояв у скромному передпокої смерті та роззирався навколо.
133
«Воскрешальники» — іронічна назва тих, хто займався незаконною ексгумацією тіл для подальшого їх продажу анатомічним театрам та лікарням. Ця практика була особливо поширена в перших десятиліттях ХІХ століття, коли у медиків не було жодного законного способу отримати мертві тіла для вивчення анатомії, окрім як тіл страчених злочинців, кількість яких різко впала після скасування «кривавого кодексу». Кінг натякає на одного з персонажів роману Чарльза Діккенса «Повість про два міста», який і до сьогодні залишається головним бестселером англомовної прози.