Невдовзі після того, як вони з Еллі повернулися, почалася посадка. Натовп заворушився, і всі, крім Луїса, приєдналися до черги. Луїс міцно обійняв дружину, палко поцілував її. Вона на мить притислася до нього, потім відпустила, щоб той міг узяти Еллі на руки та чмокнути її в щоку.
Еллі глянула на нього похмурим поглядом Сивілли.
— У тебе такі холодні губи, — зауважила вона. — Чом це так, татку?
— Я не знаю, — слова застрягли у нього в горлі. — Будь слухняною, гарбузику.
— Я не хочу їхати, — повторила вона так тихо, що тільки Луїс і міг почути її крізь човгання і бурмотіння пасажирів. — А ще я не хочу, щоб їхала мама.
— Еллі, годі, — сказав Луїс. — З тобою все буде гаразд.
— Зі мною все буде гаразд, — повторила вона. — А з тобою, татку, що буде з тобою?
Черга рушила. Люди йшли вниз до воріт 727. Рейчел потягла Еллі за руку, і та якусь мить опиралася, затримуючи чергу. Вона впилася поглядом у батька, і Луїс пригадав, як минулого разу дочка нетерпляче примовляла: «Ходімо-ходімо-ходімо…»
— Татку?
— Іди, Еллі. Будь ласка.
Рейчел глянула на Еллі і вперше побачила цей її темний задумливий погляд.
— Еллі? — спитала вона здивовано і, як здалося Луїсу, налякано. — Ти затримуєш чергу, крихітко.
Губи Еллі тремтіли. Вона стала білою як стіна. Дівчинка дозволила вивести себе крізь ворота. Вона озирнулася на нього, і Луїс побачив абсолютний жах у її очах. Він помахав доньці.
Еллі не відповіла.
Коли Луїс вийшов з терміналу Бенгорського міжнародного аеропорту, холодний, липкий серпанок вкрив його свідомість. Він раптом збагнув, що має на меті довести справу до кінця. Його розум, достатньо гострий, аби пройти через роки навчання в медичній школі, виживаючи на одній стипендії та дріб’язку, який дружина заробляла, розносячи каву з тістечками з п’ятої до одинадцятої ранку шість днів на тиждень, проаналізував проблему і розклав її на окремі компоненти, неначе це був черговий іспит — найскладніший у його житті. І скласти його він мав, без сумніву, на відмінно.
Луїс під’їхав до Брюера, невеликого міста по інший від Бенгора бік ріки Пенобскот. Припаркувався через дорогу від магазину будматеріалів «Вотсонс».
— Я можу чимось допомогти? — запитав продавець.
— Так, — відповів Луїс. — Мені потрібен важкий ліхтар — один з тих, квадратних, — і щось, чим би можна було його накрити.
Продавець був сухоребрим курдуплем з високим лобом і гострими очима. Він посміхався, та його осміх був не надто приємним.
— Збираєшся побраконьєрити, друзяко?
— Перепрошую?
— Хочеш підстрелити вночі пару оленів?
— Зовсім ні, — відказав Луїс без посмішки. — У мене нема ліцензії на полювання.
Продавець підморгнув йому і розсміявся.
— Тобто «не лізь у мої справи», еге? Ну, дивись: такий великий ліхтар нормально не прикриєш, та можна взяти шматок повсті й прорізати посередині отвір. Тоді промінь стане, як у кишенькового ліхтарика.
— Звучить непогано. Дякую.
— Прошу. Бажаєте щось іще?
— Так, — мовив Луїс. — Мені потрібні кайло, лопата та заступ. Лопата з коротким руків’ям, а заступ — з довгим. Мотовильник доброї мотузки вісім футів завдовжки. Пара робочих рукавиць. Шматок брезенту, десь вісім на вісім футів.
— Усе це у нас є, — повідомив продавець.
— Мені треба викопати відстійник, — вигадав Луїс. — Виходить, що я порушую якісь там територіальні приписи, а сусід у мене ще та наволоч. Не знаю, чи допоможе мені приховування ліхтаря, та, думаю, спробувати варто. Мені це може влетіти в добрячий штраф.
— О-о, — протягнув продавець. — То ви б краще купили прищепок для носа.
Луїс вимушено розсміявся. Покупки обійшлися йому в п’ятдесят вісім доларів і шістдесят центів. Він заплатив готівкою.
Коли ціни на пальне підскочили, Кріди все менше використовували «універсал». У нього полетіли підшипники, та Луїс постійно відкладав ремонт на потім. Частково це пояснювалося тим, що він не хотів розлучатися з двома сотнями доларів (а саме стільки він вартував), тим більше що це був зайвий клопіт. А тепер, коли він справді міг би використати великого старого динозавра, не наважувався сісти за кермо. «Цівік» був бюджетним автомобілем з прозорою стінкою багажника, і Луїса напружувала ідея їхати через Ладлоу з кайлом, лопатою та заступом. Зір у Джада Крендала гострий, та й макітра ще добре варить. Він одразу зрозуміє, що до чого.
Раптом Луїс збагнув, що не було жодної потреби повертатися в Ладлоу. Він проїхав через міст Чемберлена до Бенгора і винайняв місце у мотелі «Говарда Джонсона» на Одлін-роуд — і знову біля аеропорту, і знову біля цвинтаря «Привітний краєвид», на якому лежав його син.